• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • Візерунки долі Миколи Бурдюга
щорська цбс
Бурдюг Микола Микитович

Народився на Борзнянщині, що на Чернігівщині, у багатодітній сім`ї колгоспників.

На той час йому одному пощастило закінчити Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка і отримати диплом правознавця.

1959-1974 роки працював на оперативній роботі у Бахмацькому райвідділі внутрішніх справ, заступником начальником райвідділу міліції, а з 1974 по 1984 рік начальник Щорського райвідділу внутрішніх справ, що на Чернігівщині. Підполковник міліції. Має урядові відзнаки.

У даний час – адвокат Щорської юридичної клнсультації – Чернігівська обласна колегія адвокатів.

Свою першу книгу «Спогади оперативника» презентував у центральній бібліотеці у 2014 році.


Потім були «Візерунки долі: з пережитого», де автор перегорнув хвилюючі сторінки життя сільського хлопчини, стежина якого пролягла країною і привела до рідного краю, де він і відбувся як людина, громадянин, сім`янин.

Цікаві зустрічі і розповіді, живописні куточки Сіверщини, щем за швидкоплинним часом характерні для книги і приваблюють читача.


І ось «Книга мого роду», хвилююча розповідь про рідних дідів-прадідів, в першу чергу адресована дітям і онукам, щоб знали і пам`ятали своє коріння, щоб ця пам`ять надавала їм сили і віри в розбудові власного життя, яке новою гілочкою прикрасить розгалужене родове дерево Бурдюгів, щоб не перервався зв`язок між поколіннями, бо без минулого немає майбутнього, бо історія роду – це історія народу, історія країни.

У 2018 році з`являється ще одна цікава книга "Служити людям: пам`ятні справи з практики адвоката", яка включає оповіді з майже детективним сюжетом. Ось як говорить про цю збірочку сам автор: "... це спогади про адвокатську діяльність. В ній йде мова про людські долі, про причини та умови, які приводять їх до правосуддя".

ЗУСТРІЧ

(уривок) з книги "Візерунки долі"

Село Стара Руденка розташоване на річечці Бистриці. Невелике. З ошатними будиночками на білоруський лад, пофарбованими парканами. Потопає все у квітах та садах. Біля дворів лавочки. Недільний день. Престольне свято. Відпочивають сільські трударі, щоб завтра з новими силами взятися за свою нехитру селянську працю. Обробляли матінку-землю, яка годує не тільки їх, а всіх-всіх, хто і не має ніякого відношення до неї. Неподалік села чималий масив лісу. Залишився після війни. Не весь вирубали окупанти, не все вдалось пограбувати з району, бо тут діяв партизанський загін ФЕДЧЕНКА, який не давав розслабитись фашистам.

Неподалік річки старенька, але охайна сільська хата вікнами на вулицю. Біля двору бавляться дітлахи. Їм весело. Дівчатка гуляють у «квача», хлопчики – у війну, жахіття якої їм не відоме.

– Хто тут живе? – запитую старшенького хлопчика.

– Баба Горпина, – відповідає.

– А вона дома?

– Звісно, вона ж на одній нозі, тому нікуди не ходить.

– Ні, у неї дві ноги, – устряє у розмову дівчинка, але одна дерев’яна.

Доріжка зеленого споришу веде мене до хатини. Великий двір. Посеред нього колодязь з «журавлем». Стукаю до оселі і чекаю відповіді, але старенька сама відкриває двері і запрошує зайти. Переді мною маленька напівзгорблена бабуся. Стоїть на двох ногах, але одна дійсно «милиця» дерев’яна.

– Ви з району? – запитує, – так у мене все по-старому.

– І так, і ні, – відповідаю. – Мене ніхто до вас не посилав. Я сам приїхав, щоб допомогти. Чому ви не отримуєте компенсацію від Німеччини? Ви ж примусово були вивезені до Німеччини? Розкажіть мені про все. Можливо, я вам зможу допомогти чимось. Ми ж земляки. Я син Миколи Павловича Микитенка з хутора Червоного.

– Знала я добре весь ваш рід. Всі були великі трударі, та, наскільки мені відомо, життя розкидало вас. Де ж ти тепер живеш? Де працюєш? Що хочеш почути від мене? І навіщо воно тобі? Пройшли роки, все забувається, не забула тільки день трагедії, коли залишилась без правої ноги. Пам’ятаю ще те, коли мене закинули у вагон. Я там втратила свідомість. Кажуть, що просила пити, але води не було. Мучила спрага. Двері вагона закриті на замок. Потяг ішов без зупинок на захід. Якась немолода жінка з сивою косою, положила мені на голову хустинку, а потім на одній із зупинок напоїла мене водичкою. Я благала смерті. Жити не хотілось. Була немічна.

На четвертий день моїх мук ешелон зупинився. Німці відкрили двері і стали виштовхувати всіх звідтіля. Я, за допомогою незнайомки, з великими труднощами вийшла останньою. Всіх вишикували біля вагонів. Чоловіків окремо, жінок окремо. Перекладач-німець сказав, що всіх відправляють у баню. Та яка там баня? Німецькі лікарі передивлялись кожного і на скору руку щось записували. Я була молода, вродлива, але вся в синцях і ледь трималась на ногах. Нас знову вишикували, підійшли грузовики і стали забирати бранців. До мене звернувся німець у цивільному і запитав на ламаній російській мові: «Что можиш делат?». Я відповіла, що з України, селянка, працювала вдома по господарству, на городі. Корову пасла, доїла.

– «Гут», – відповідає і забирає мене з незнайомкою до себе.

Нас було чоловік десять. Їхали машиною довго. Залізничну станцію не пам’ятаю. Привезли нас у своє господарство і поселили у великій дерев’яній клуні на соломі. Дали по кусочку хліба і по кружці якоїсь затірки.

Рано-вранці всіх підняли і зі мною відбулася розмова. Я зрозуміла, що мене питали, чи умію я доїти корів. Я відповіла, що вдома доїла. Повели на ферму, де уже працювали і українці і поляки. Так розпочався мій каторжний труд. Я була знесилена і постійно плакала, сумувала за домівкою. Незнайомі люди. Незнайомий говір. Наглядачі вимагали, щоб постійно була зайнята роботою. Не давали присісти для відпочинку. Я старалась все виконувати, а тому жодного разу мене не били.

Пам’ятаю, як на моїх очах побили молодого хлопця за те, що він на полі набрав за пазуху моркви і заховав у клуні. Так ішли дні і ночі. Місяці і роки, а кінця-краю війни не було видно. Ми нічого не знали про справи на фронті, думали, що ця каторга не закінчиться ніколи.

За цей час я стала розуміти німецьку мову, могла спілкуватися нею.

У літній час, після доїння корів, наводили порядок у корівниках, носили бідони з молоком, грузили їх на машини, а потім бауер посилав мене у поле, де працювала косарка. Убирали жито. Я повинна віднести косарям нехитру їжу.

Поле велике. Гони довгі-довгі. Кінця-краю не видно. Прийду в поле і чекаю, коли косарка під’їде. Тут я могла побути наодинці зі своїми думками, утамувати душевний біль, тугу за домівкою. Так було і цього разу. Принесла обід. Присіла в кінці «гони» на траві і розслабилась. Світило яскраве сонце, але не по-нашому, не по-нашому воно і гріло. Розморило воно мене. Відчувалась фізична і моральна втома. Я прилягла у траві. Дивилась у чисте-чисте небо. Ні хмаринки. А високо наді мною жайворонок. Співає свою пісню. Пригадалась домівка. Стара Рудка. Наша річечка. Як часто я з подружками проводила свій час на річці. Береги її піщані. Поряд з річкою ростуть такі ж трави. У задумі і тузі не зоглянулась, як задрімала, а потім все… Пам’ятаю як уві сні. Прийшла до тями у якійсь лікарні і не зрозуміла, що у мене немає правої ноги до коліна. Знову втратила свідомість. Тяглися безсонні дні і ночі. Від болю я плакала, звала маму, відмовилась від їжі. З домівкою ніякого зв’язку. Листи бранці не писали і не отримувати ніяких повідомлень з дому. Не хотілось жити. Та одного разу до палати зайшла жінка, яка рятувала мене ще у вагоні. Звали її Віталіна. Вона з сусіднього району. Землячка. Її супроводив охоронець з господарства.

– Горпиночко, візьми себе в руки. Не можна жити з відчаєм на душі. Трапилось те, що трапилось і з цим треба жити. Моли Бога, що залишилась живою. Ти ще молода, у тебе все життя попереду, – сказала вона.

Цієї розмови я не можу забути. Вона неначе рідна мати. Приголубила мене, розраяла душу, заспокоїла серце. Я не можу сказати, що німці в шпиталі до мене ставились погано. Лікарі робили свою справу, медсестри – свою. Я молила Бога, щоб стати мені самостійно на ноги. Та це довго ніяк не виходило. Навчилась користуватись милицями і мене виписали з шпиталя.

Дома у бауера чоловіки зробили мені дерев’яну ногу. Милицю. Я знову училась ходити. Спотикалась, падала, але продовжувала самостійно ходити. Виконувати роботу доярки і другу тяжку роботу я не змогла. Мене навантажили справами по господарству. За цілий день я дуже втомлювалась, а тому надвечір просто падала з ніг. Мені дозволено було жити окремо від інших бранців у маленькій комірчині. Голодом мене не морили. Інколи бауер проявляв до мене турботу, дозволяв перепочити, погуляти з маленькими дітками. Я декілька разів заходила до покоїв господарів, де проживала їхня велика родина: дружина, три невістки та четверо онуків. Одного разу я зайшла до дитячої кімнати і побачила, що на стінках і комоді фотографії німецьких військових. Видно було, що вони офіцери, а тому запитала дружину господаря Фрау Ільзу:

– Це ваші?

– Так, – сказала вона. Один танкіст, другий артилерист, третій пілот.

Мені подумалось: Так це вони виродки нищать мою Батьківщину, а я прислужую їм. Це вони загарбали сусідню Білорусію і мою рідну Україну…

Постояли. Помовчали. А потім Ільза сказала:

– Мої сини не хочуть війни, але Гітлер гонить на фронт всю молодь. Додала:

– Війна погано. Гітлер Капут.

Я не сподівалась на таку розмову, а тому осмілилась запитати:

– Фрау Ільза, не могли б ви відправити мене на Батьківщину? У мене дома залишилась хвора матуся. Батька забрали на війну, коханого також. Я про них нічого не знаю.

– Ніхт, – коротко і з неповагою відповіла моя повелителька.

– Чому я знаходилась не в цивільній лікарні, а серед військових? Лікарі військові, поранені також, – запитала я у Ільзи.

– Так треба було, – відповіла.

Через деякий час мені стало відомо, що про моє лікування потурбувався сам «бауер» та один з його синів, Генріх.

Одного дня я помітила якусь метушню в господарстві. Робилось генеральне прибирання, на кухні готувались страви, накривались столи. Та незабаром все виявилось. Вечірньою порою у двір заїхали дві легкові машини з військовими. Серед них, як я зрозуміла з коротких розмов, був і їх син Генріх. Молодий. Статечний, з русявим коротким чубом на голові. Військова одежа сиділа на ньому красиво. Я помітила, що і він і його друзі були чим-сь вельми стурбовані і все робилось поспіхом. Я допомагала на кухні, носила їжу і вино до будинку, прислухалась до розмов приїжджих. Зрозуміла, що Генріх пілот. Його частина дислокується в Білорусії за Гомелем. Наші війська їх тиснуть. Його літак збили. Він вистрибнув з парашутом. Лікувався. Приїхав за літаком. Батькові Генріх сказав майже таке: «Війні кінець. Німецька армія відступає, несе великі втрати. Радянські війська скоро будуть тут. Розпускай, батько, всіх «остарбайтерів», нехай кожен іде куди очі бачать, щоб на час, коли радянські війська прийдуть сюди, тут нікого не залишилось. Господарство зводь, щоб червоним нічого не дісталось, а закінчив все це словами: «Гітлер капут».

На душі якось стало радісно і не вірилось в це, адже ми нічого не знали про хід війни. Оце так звістка!

Сімейство «бауера» з військовими гуляло до півночі, а коли все затихло, я пішла до Віталіни і ми стали шептатись.

– Тітко Віталіно, що мені робити? Син господаря Генріх стоїть на аеродромі неподалік Гомеля, а до моєї Старої Рудочки рукою подати. Чи не попроситись у нього, щоб забрав мене, як господар відпустить? Все рівно війні скоро кінець. Всіх нас розпустять по домівках.

– Не знаю, дитя моє, але запитати можна, – відповіла тітка Віталіна.

«Остарбайтери» підіймались рано. Разом з ними підіймалась і я. Розпочали поратись по господарству. Я виконувала свою роботу і вешталась по двору. З будинку вийшов Генріх. Став біля порогу, потягнувся, закурив пахучу цигарку і, побачивши мене, поманив пальцем до себе:

– Ком.

Я підійшла, привітала його німецькою мовою. Він запитав чи розумію я його мову, на що я відповіла, що так.

– Гут, – сказав Генріх.

Запитав як рана.

Я також відповіла:

– Гут.

Набравшись сміливості, з дитячою наївністю я запитала, чи не міг би він забрати мене на Батьківщину, моя домівка на кордоні з Гомельським районом Білорусії. Він засміявся, а потім запитав, а чи літала я на літаках, а чи не боюсь я літати.

– Ні, – сказала я. - Не побоюсь. Заберіть мене з собою. У мене дома залишилась хвора мати одна і у вашого батька я користі не приношу.

Генріх промовчав, а потім знову промовив:

– Гут.

Цей день був якийсь особливий. Господар відпустив додому декілька жінок з Польщі та двох парубків, яких ми вважали французами. Вони тримались осторонь і господар не мав на них великого впливу.

Ільза з невістками повідомили мені, що Генріх забере завтра мене до мамки. Дійсно. Так і трапилось. Мені дали на плечі мішок, куди положили одежу, поїсти, декілька плиток шоколаду. На автомобілі Генріха приїхали на маленький аеродром, де стояло декілька літаків з чорними хрестами на крилах.

– Не повірите, – говорить Горпина, – але це правда. Мене заштовхали у якусь тісну кабіну і піднялись у небо. Було тісно, незручно і боязко. Думалось, що німець викине мене в повітрі і ніхто не дізнається, де я ділась, але цього не сталось. Я напівлежала, напівсиділа у тісноті і молилась Богові. Просила його зберегти моє життя. На землю не дивилась, на ній або миготіло все, або за хмарами нічого не було видно. Я з дитинства боялась висоти. Не могла залізти по драбині на горище, а тут… під небесами. Літак приземлився і Генріх показав мені у який бік іти.

– Де Гомель? – запитала я.

Він махнув рукою, показуючи напрямок. З мішком на плечах я пішла полем.

– Невже це рідна земля? Невже це сусідня Білорусія? – подумалось. Я з матінкою до війни декілька разів була у Гомелі. Це велике місто. Багато магазинів, величезний базар, де матуся продавала домашню смородину, а собі купляла все необхідне.

Іти по незнайомому, темному полю було важко. Боліла нога і моя дерев’яна «милиця» грузла у м’якій землі. Ішла навмання. Через годину-другу почула стрілянину, а потім мені прямо в обличчя засвітили ліхтарі. Я лягла на землю, стрілянина продовжувалась.

– Куди мене привіз німець? – подумалось, − чи це Білорусія чи ні? Де той Гомель? Це ж велике місто, але вогнів населених пунктів не було видно. Я знову піднялась і пішла куди очі дивляться, та далеко пройти не довелось. Тепер мені у темряві чоловічий голос скомандував: «Стій!». Я, як стояла, так і упала на землю. У мій бік стали стріляти. Не пам’ятаю, що саме, але я щось кричала. Невдовзі до мене підповзло декілька бійців і потягнули мене до окопів. Стали оглядати мене, розпитувати хто я, звідкіля, куди прямую та як потрапила сюди. З переляку і з радості я щось говорила про себе, а коли сказала, що мене привіз сюди літаком німець Генріх, один із командирів скомандував: «До штабу». Мене повели по траншеях і завели в землянку. Там горіло світло. Тріщали телефони. Хтось викликав когось, хтось відповідав, всі були стурбовані.

– Рідненькі мої, я Горпина зі Старої Рудки, що біля Гомеля. Українка я. Була у німецькій неволі, там і втратила ногу. Син «бауера» Генріх на літаку привіз мене сюди. Іду додому. До матері. З цими словами я звернулась до командирів, але там було не до мене. Деякий час я сиділа мовчки, а потім до мене підійшов кремезний військовий і запитав: «Як прізвище? Звідкіля Ви тут взялись? Куди ідете?».

Я знову розповіла історію свого перебування тут, але на обличчі військового помітила сумнів, недовіру. З плачами я знову і знову розповідала про причину свого перебування на бойових позиціях. Та незабаром мене повели до другої землянки, де молодий командир вислухав мене і записав все на папері, а спозаранку відвезли до села. У сільській хаті мене знову допитували, писали все на папір, я за щось розписувалась і, плачучи, просила відпустити мене додому. Та додому я повернулась через два місяці.

– Як же Ви дійшли додому?

– Ішла кожний день кілометрів по 3-4, а може більше. Інколи цілий день відпочивала, просилась до чужих людей. Мені допомагали хто чим міг. Хто давав картоплину, хто крихітку хліба, хто води напитися. Тяжко було, але я не в неволі. Боліла нога. Іти було все важче і важче.

А ось і довгоочікувана Стара Рудка. Знайома доріжка веде до села понад річечкою. Я майже дома. Серце б’ється у грудях так, що неначе ось-ось вискочить. Та що це?.. Село не впізнати. Вітряк, що з давніх-давен стояв на околиці села, зник. Хат майже немає. То там, то там валяються перекинуті, розбиті уламки машин. Стало нестерпно сумно. Не зустріла мене і рідна хата. Стояла тільки піч. Решта – згарище. Сльози накотилися на очі. Я присіла біля печі і гірко заплакала. Де моя матуся? Що з нею? Чому не видно нікого? Було село, стало пусткою. Оговтавшись трішечки, пошкандибала до хрещеної Парасковії, але і там побачила те ж саме. Від діда Кирила, що до війни працював колгоспним конюхом, дізналась, що тут були запеклі бої. Село декілька разів переходило з рук в руки. То наші війська форсували річечку і штурмом брали його, то фашисти знову володіли селом.

– Де моя матуся? – запитую діда Кирила, чекаючи, що відповідь буде доброю звісткою, та помилилась… Та що міг повідомити мені старий дідусь, окрім правди?

– На цвинтарі твоя мати. Поплач, дочко.

– Як це трапилось?

– Під час окупації села фашистами в селі хазяйнував староста Сила та поліцаї. Особливо відзначались звірством місцеві. Ти ж була ще вдома і бачила, що вони творили.

Та в лісах став діяти партизанський загін ФЕДОРЧУКА, він не давав їм спокою. Місцеве населення підтримувало партизанів. Багато хто пішов до них, а твоя мати пекла хліб партизанам, до неї в нічний час вони навідувались… Поліцаї вистежили твою матусю і схопили її. Повісили іроди разом з Оленою і Оксаною. Зігнали все село, декого розстріляли, а в сусідній Горбунівці карателі зігнали в церкву всіх: і старих, і малих, а потім запалили живими…

Почувши це, я знепритомніла.

– Ви знаєте, де могила моєї матері?

– Звичайно, Груне. Завтра підемо до неї, а зараз ходімо до мене, у нас уцілів погріб. Поки що поживи зі мною.

Деякий час я з ним і жила, допомагали одне одному, якось вижили і День Перемоги зустрічали разом.

Та йшов час… Я перебралась до тітчиної хати в інше село. Воно мені як рідне. Рідна сестра материна любила мене, шанувала і оберігала. Але недовго довелось жити з нею… Померла і тітонька. Залишилась я одна з усього роду. Батько загинув на війні, не повернувся додому.

– Як же Ви самі живете? Хто Вам допомагає?

– Не скаржуся. За мене турбується і місцева влада, і сусіди. У мене все є для життя. Одна тільки образа крає душу. Всі, хто примусово був вивезений до Німеччини на каторжні роботи, отримали грошові компенсації за це. Я ж отримати не можу, так як немає належного підтвердження про це, а у мене ніяких документів про роботу у Німеччині також немає. Та й звідкіля вони можуть взятися? А про місце свого перебування у «бауера» я не знаю. От і виходить, що місцева влада знає про те, що мене дійсно вивозили насильно до Німеччини, а на всі запити відповідь одна: «Інформацією не володіємо». Мої розповіді про роботу на «бауера», про те, як я ногу там втратила, як син «бауера» Генріх привіз мене літаком під Гомель усім здається казкою. Тітка Віталіна з Німеччини не повернулась, і де вона, ніхто не знає. Про своє місце перебування у Німеччині нічого не можу сказати. Не знаю, як воно називалось. Будинок серед чистого поля. Поряд немає ніякого поселення. Немає річки, яку б я могла назвати, відсутня якась там державна траса чи завод. Немає за що зачіпитись.

***

Розпочалась копітка бесіда. І як звали «бауера», як далеко було господарство, від якогось міста, чи річки, чи траси. Можливо знає найменування залізничної станції. Може масив лісу мав якусь назву.

– Не журіться і не відчаюйтесь, тітонько. Будемо шукати, де Ви були в неволі, але треба потерпіти. Згодні?

– Що поробиш? Мусимо чекати.

Кiлькiсть переглядiв: 1033