• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • Сад Сонця і Любові Ольги Лантух - нашої землячки

щорська цбсЛантух Ольга Степанівна народилася 6 січня 1958 року у селі Бреч, нині Сновське, Щорського району. У 1968 році переїхала до села Великий Щимель. Закінчила Щорську середню школу та Ніжинське культосвітнє училище. Нині працює завідуючою Наумівської сільської бібліотеки Корюківського району.

Мила, тендітна, привітно-всміхнена. Своїм теплом вона ладна зігріти кожну людину. І люди тягнуться до неї, підтримують у всіх її починаннях: і музейну кімнату при бібліотеці створили, і клубні об’єднання працюють, і заходи цікаві проходять, і співочий колектив «Живиця» залюбки виконує пісні, слова і музику до яких написала Ольга Степанівна.

За її сценаріями відбуваються сільські свята, де вона є ведучою і співачкою, читає свої вірші про любов до землі, до матері, до людей, яких хоче бачити щасливими.

Вірші Ольги Лантух друкуються у Корюківській та Щорській районних газетах, обласних виданнях, входять до поетичних збірок, виданих Чернігівською ОУНБ ім. В.Г. Короленка.

У 2005 році побачила світ перша збірка ліричних віршів поетеси «Сад Сонця і Любові». Частинка її душі пішла до людей, щоб підтримати, зігріти, звеличити добром і любов’ю кожного.

Ольга Степанівна часто буває на милій серцю Щорсівщині. Зустрічається з учнями школи, в якій навчалась, з читачами і працівниками центральної бібліотеки, бере участь в її заходах, дарує свої нові поезії і пісні, добре слово і жарти.


щорська цбсщорська цбсщорська цбсщорська цбс

Пісенний диптих

А село болить

В небі линуть пташки, пташки
Там, де плачуть хмарки, хмарки
Над синами-солдатами
і над чорними датами…

Приспів:
А село, а село кричить,
Бо село, бо село болить
Чорнобилями-ранами,
Війнами і майданами.
А село, а село мовчить,
А трава у селі гірчить
Непомірними втратами,
Долями непочатими.

Під Небесною Сотнею
Мати стала самотньою…
Хто ж-бо зброю ту вигадав
і хто сина на смерть послав?..

Приспів…

Скільки доль безневинних там,
Де курликати журавлям…
Та чому ж нам не кається?!!
Та життя не вертається!!!

Приспів:
А село, а село кричить,
Бо село, бо село болить
Чорнобилями-ранами,
Війнами і майданами.
А село, а село мовчить,
А трава у селі гірчить
Непомірними втратами,
Долями непочатими…

… Зупиніться пташки, пташки,
Розведіть ці хмарки, хмарки!
Нехай сонце всміхається,
Нехай люди братаються!

Україна болить.

А в Слов’янську війна, а в Луганську війна.
і чатує у ній брат на брата.
І змахнула сльозу наречена сумна,
і схилилась заплакана мати.

Чом ти, брате пішов, іншу долю знайшов?
Та невже ж тебе радують втрати?!!
На священну любов ти пролив чужу кров,
Та, як важко ж її відмивати…

Ти ж такий, як і всі, ти чийсь батько і син.
і тебе також мати ростила.
Як не здула вона кілька тих порошин,
Що твій розум і честь засмітили?..

Ми ж так хочемо жить, вільно дихать, творить,
То ж єднаймось від Заходу до Сходу,
Щоб, коли заболить, разом душі зцілить, -
Ми ж-бо з вами слов’янського роду.

Україна болить! Україна кричить:
Руки геть, заплямовані кров’ю!
Будем край боронить, щоб єднатись і жить
Тільки з миром! І тільки з любов’ю!

***

Моє коріння там, у тім краю,
Де прадід потом поливав землицю,
Де голубіла батьківська криниця
І берегла цілющу міць свою.

Де рідна Снов розкішно спочива
У хороводі лагідних вербичок,
Мені без них і жити ж бо не личить,
Хоч доля і примхливою бува…

Дивлюсь у Завтра швидкоплинну мить,
А бачу своє вишите Учора:
Землі святої лагідні узори –
Ті, що навчали берегти й любить.

І дякуючи Богу, що живу,
Я щохвилинно серцем повертаю
До матері-землі, до того краю,
Що гордо рідним, прадідівським зву.

щорська цбс


***

Згадай мене, коли прийшла розлука,
Як в серці защемить нудьга й печаль,
Згадай мене. У серденько постукай,
Пошли той стук мені крізь злую даль.

Я пташкою прилину з сині неба,
Пилинкою до серця припаду,
Волошкою розквітну біля тебе
І вишнею зросту в твоїм саду.

Як ноги обпечуть ранкові роси –
Спинись, згадай: я плачу. Сльози то...
Моя печаль – в твоїх п’янких покосах,
Моя нудьга – там, де не жде ніхто.

Прости мені оту тяжку розлуку.
Забудь її. Та не забудь мене.
Зустрінуться, я вірю наші руки,
І доля зла навік нас обмине.

Мій любий, мій коханий, мій єдиний,
Без тебе я – мов квітка без води.
З тобою хочу бути щохвилини:
Сьогодні щоб і завтра і завжди.

щорська цбс


ВІЗЬМИ СВОЮ КНИГУ

Не хлібом єдиним живеш, людино,
Бо ж хочеться дружніх порад і тепла.
Візьми свою книгу… Одну-єдину,
І зрозумій: ти в ній друга знайшла.

В ній лагідна пісня дитинства ясного,
Де казку вплітає довір’я у сон,
І стежечка мила, що йде від порога
Туди, де вирує життя полігон.

щорська цбс


***

Пісне українська, пісне наша рідна,
Над селом, над полем птицею злети.
І теплом-любов’ю, мов зерном дорідним,
У людському серці щиро прорости!

Не забута пісня, що співала мати,
У сльозах, печалі, в радощах своїх.
Тож і нам негоже пісню забувати, -
В ній душі розрада, в ній і плач, і сміх.

щорська цбс


***

Дитинство моє, де сукеночка з ситцю
Дорожче була модних шат.
До нині його теплий спогад іскриться
З глибин недосяжних палат.

Ми бідно жили у маленькій хатині
Не знали ні сварок, ні чвар.
А на столі, там, де місце хлібині,
Лежала й книжина – «Кобзар»

Вона йшла до нас крізь століття і миті.
Крізь гори, ліси і моря…
Читаймо її – найнароднішу в світі…
Читаймо разом «Кобзаря».

щорська цбс


***

Десь літа… Десь літають літа…
Перше, друге, сімнадцяте літо…
Поспішає й пора золота
Своїм медом гірким причастити.

Де ти є, моя юність свята?
Вже сімнадцять помножено втроє…
Десь літа… Десь літають літа
Й ностальгічно мовчать наді мною…

щорська цбс


***

А дощ змиває бруд і біль.
А час ховає – гоїть рани.
Чому ж на них не змиє сіль?
Чому ж так боляче, коханий?..

Між нами відстань, як стіна,
Безжалісно мурує муку.
О як болить мені вона –
Оця ненависна розлука!..

щорська цбс


***

Забігалась я, дітки (бач яка!)
Не встигла у валізи ще покласти
Картопельки, сальця і молочка…
Ви ж так до мене їздите не часто.

Ще ніби вчора поруч ось були
А вже й студенти нині, слава Богу…
Що? Ви поснідать вчасно не змогли?
Пробачте, закрутилась. Болять ноги.

Ну вже ось і зупинка. Де ж він є –
Автобус, що до станції підвозить?..
А трасу біло віхола снує,
І тіло й душу холодом морозить.

Автобус не прийшов. Та чи я винна?
ТАК ваші косі погляди болять.
Став на санчата всі валізи, сину,
Ходімо пішки – марно тут стоять.

Сім кілометрів лише йти до міста.
Я саночки тихесенько сама…
Що кажеш, доню? Кликати таксиста?
Та грошей на таксиста геть нема.

Ось бачте – ідемо. Везу санчата.
А ви слідком ступаєте удвох.
Що кажете? Неправильна я мати?
Не вмію забезпечити обох?

Не треба було вас на світ пускати?
Картаєтесь, що в бідності весь час?
Що у людей он – щастя і достаток?
Не вмію жити? Й не навчила вас?..

Як боляче сім кілометрів чути
Про долю недолугу, те і се…
Але вуста мої все ж так замкнуто.
А що казати? Винна – от і все.

… Доплентались до станції в містечко.
Ну, їдьте з Богом! І простіть мене.
Та й повезла санчата недалечко –
Сім кілометрів – швидко час мине.

Іду в задумі – геть не помічаю,
чи сніг пече щоку, чи сльози то…
Ні, не образа – та щось серце крає:
Я – не така. Не як усі. Ніхто…

А я ж плекала всі людські чесноти:
Повагу, скромність, правду, доброту.
Щоб потім, як життя спитає «Хто ти?» -
Вони вже знали відповідь просту…

Збігає й тиждень. А мені не спиться.
Думками поснувалася душа.
Живу, ходжу, працюю, як годиться,
Й – ні настрою, ні втіхи, ні гроша…

І справді – ну яка я оце мати?
Навіщо народилася й сама?..
Аж гульк – заходять діточки до хати
Чого ж так швидко? Тижня ще ж нема.

Тривога болем обпекла серденько.
А дітки ж – наче вічність не були.
Що чую я? «Прости нас, рідна ненько.
Прости нас, чуєш?..» - тільки і змогли…

Та що ви, рідні? Та за що ж то, діти?
Ви ж – моє щастя і моє життя.
Примчалися пробачення просити?
Мені знайоме ваше відчуття.

Знайшовся транспорт, час і навіть гроші.
Ці слова знайшлися щирі й золоті…
Які ж ви, рідні, все-таки хороші!
Виходить, душі ваші не пусті…

Що кажете? Найкраща я у світі?
А як же... Ні, звичайно, я мовчу.
Сідайте снідать. Приготую миттю.
Не носять ноги? Крильми облечу.

Що? Ви самі? Та я ще відпочину.
Ви краще розкажіть, ну як ви там?
Мої рідненькі донечко і сину,
За ваше щастя я й життя віддам.

От тільки не змогла, чи не зуміла
Вас перешкодам-труднощам навчить.
Мабуть, так треба. Щоб ви зрозуміли.
Як варто цінувати кожну мить.

Мабуть, потрібен був і ваш той вчинок,
Щоб вкотре переглянути свій світ.
І самостійно перший свій ужинок
Зробити вчасно ще на ниві літ.

А я й забула, що образа значить.
Ще стільки їх приймати знов і знов.
Бо тільки мати стерпить і пробачить,
Й пораду подарує і любов.

Нехай же рідна кров тече між вами,
Об’єднуючи вас і вашу суть.
Вам ще належить збутися батьками
Та не дай Боже. Хто Ви – не забудь.

щорська цбс


Втрачаємо…

… А втрата вчить: цінуймо миті ці,
Не кривлячись ні серцем, ні обличчям.
Як щось не так – то істина в руці:
Подай її – й не стане протиріччя.

Таке ж воно коротке, це життя!..
А ми із нього кепкуєм, мов діти,
Допоки стріне пізнє каяття, -
Та вже навіщо, коли все прожито?..

Чому ми розумієм суть буття
Лише тоді, коли когось втрачаєм,
Коли нема в помилки вороття
І щастя поруч геть не помічаєм?..

Усі ми гості на оцій землі.
Нам жити б кожну мить – немов востаннє:
Від перших днів до звилин на чолі, -
Без ненависті, зла і нарікання.

Сказати вчасно «дякую» й «прости»,
Всміхнутися крізь оберемок болю…
Втрачаємо… Та як би зберегти
Те почуття, що засвітило долю…

щорська цбс


***

І знову світлий день! Та не такий, як інші.
Його не стрінеш більше вже ніколи…
У ньому вишивають миті вірші,
Де нитка болю нитку щастя коле.

Та варто жить заради тої миті,
Яка вже не повториться ніколи…
Й шикуються літа в узори шиті
І зорепадом сиплються додолу.

Так, мить-до-миті – і роки міліють…
Тож чом не цінувати їхню суть?!!
Ну як же цього ті не розуміють,
Що світ оцей жорстокістю снують?!!

Давайте подамо нужденним руку
Й наважимось образи всім простить, -
Що ті образи – як розбрату мука
Над нами чорнохмарою висить…

Давайте в гості сходимо до мами
І скажем ближнім, що вони ЄДИНІ.
І будем неповторними між нами –
Як у родині – так і в Україні.

Давайте скажем добре слово мамі,
А не колись, в останній телеграмі…
І не соромтеся слова ці вимовляти –
А раптом їх не встигнемо сказати?..

Давайте скажем сину і сусіду
І просто незнайомому солдату:
Нехай зупинить ці жорстокі біди.
А ми – молитись будем… І – чекати…

Хай не обернуться зелені коридори
На смертоносні братські котловани.
Нехай цей сон відсіє наше горе
Й, прокинувшись, хай знову мирно стане…

Ми ось такі! Неправильні, убогі,
Шукаючі й донині правди сліду…
Та ми ніколи не підставим ногу, -
Підтримаєм – і брата, і сусіда.

Ми так живем! І знаєм ціну миру!
І вмієм берегти і захищати.
От тільки серце втратило довіру:
Ну як піднятись може брат на брата?!!

Як сонце в нас, чи подих вітру
Ніхто вже не посміє відібрати, -
Отак і нашу рідну Україну.
Вона ж така єдина – наче мати…

Всі ці слова ми завжди розуміли.
Але збагнули серцем – лише нині…
О, Боже! Дай нам волі, миру, сили…
Героям – Слава! Слава Україні!

щорська цбс

Кiлькiсть переглядiв: 322