• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • Микола Щорс. Без ретуші

30 серпня 1919 року

Більшовицький штаб під натиском українських армій і армії російського генерала Денікіна втікає з Києва. Він уже не зацікавлений у оборонних боях дивізії Щорса і ввечері цього дня начдив гине.

Частини Галицької армії займають Київ, але через неузгодженість дій з армією Директорії, відступають, здавши столицю білим. Коли Петлюра і галичани домовились відвоювати місто, було вже надто пізно.

Українські армії відходять на захід. На цьому по суті закінчується змагання за українську державність.

А якби не загинув Микола Щорс, перехід якого на бік українських армій передбачали і так боялись більшовики? Але фатальний постріл у фатальний для України день...


Передмова

30 серпня 1919 року біля села Білошиці Коростенського району Житомирської області на передовій лінії бою з супротивником загинув 24-річний командир 44-ї стрілецької дивізії (до того 1-ї Української радянської дивізії) Микола Щорс.

До 1935 року пам'ять про начдива зберігали тільки рідні, друзі та бійці-однополчани, навіть у Великій Радянській Енциклопедії про нього не згадувалось.

У лютому 1935 року, зустрічаючись з кінематографістами, Й.В. Сталін запропонував О. Довженку створити фільм про «українського Чапаєва» М. Щорса. До того часу більшість видатних учасників громадянської війни загинула або була репресована, а щоб підтримувати дух патріотизму, народу потрібні були герої. Ось Сталін і згадав Щорса, про якого чув, коли входив до штабу 12-ї армії. Відтоді почалось увічнення пам’яті Миколи Щорса у місцях, пов’язаних з його життям і діяльністю. У липні 1935 року м. Сновськ, де він народився, перейменовано у м. Щорс.

В ході роботи над фільмом Довженко зібрав томи спогадів про начдива, зняв більше 100 тисяч метрів плівки і у 1939 році фільм «Щорс» вийшов на екрани, став самим касовим того року, а Микола Щорс – легендарним героєм громадянської війни 1917-1921 рр. на Україні.

Нової сили набув розголос навколо постаті Щорса у 1949 році, коли місце його поховання у Самарі за ініціативою співробітників Щорського меморіального музею було знайдене, зроблений судово-медичний висновок про його смерть та перепоховання останків.

У 60-ті роки розгортається полеміка навколо звання «народного героя», закріпленого за Щорсом багатотомником «История гражданской войны» (1957 р.). Згодом з’являється 35-ти сторінковий рукопис Георгія Кропив`янського (сина начдива М. Кропив`янського), основну частину якого складає критика М. Щорса як народного героя. Автора підтримав С. Аралов, в минулому член реввійськради 12-ї армії. Їх опонентами стали група ветеранів-чернігівців, товариш Щорса по службі С. Петриковський, колектив Щорського меморіального музею, дружина Щорса Фрума Хайкина-Ростова. Полеміка, в ході якої з’ясувалось багато цікавих фактів біографії начдива та його загибелі, тривала до 1964 року.

90-ті роки минулого століття. І знову заговорили про Миколу Щорса. Неочікувано пішли звинувачення з боку сімей репресованих полководців громадянської війни: «Мій батько був видатним полководцем. Його репресували, а якогось Щорса, якого і порівнювати не можна з моїм батьком, стали прославляти. А хто став прославляти? Той, хто загнав у могилу мого невинного батька: кривавий кат Сталін. А якщо цей Сталін хвалив Щорса, то, значить, і Щорс такий же поганий». Насправді ж вина Щорса тільки в тому, що не дожив до 1937 року і не був репресований з їх батьками.

Не треба забувати і про посилення у цей період тенденції «дегероїзації», поштовх якій дала і перебудова. Тоді стали з’являтися статті у періодиці, автори яких прагнуть захистити Щорса, розкрити таємницю його смерті.

Початок 21-го століття. Жодна ювілейна дата начдива Щорса не проходить без публікацій у пресі. Автори – науковці, журналісти, краєзнавці – досліджують його життєвий шлях і визнають, що Щорс прагнув самостійності України, стояв у витоків Першої української радянської дивізії, завжди мав свою думку, яка перш за все враховувала інтереси українців, і не можна йому ставити у провину мрію: «Все люди будут работать и веселиться, неграмотных не будет. Труд из каторжного и подневольного превратится в свободный, станет любимым делом…» Саме вона надавала йому енергії, допомагала долати легкодухість.

Значна робота з відновлення пам’яті Миколи Щорса проводиться як на Чернігівщині, так і в сусідній Брянщині, зокрема, м. Унеча, де формувався Богунський полк і яка входила на той час до Чернігівської губернії.

Дослідники знову і знову повертаються до таємниці загибелі М. Щорса, прагнучи висловити свою думку, іноді сенсаційну.

Так, існує припущення, що Щорс загинув від кулі найманця на замовлення улюбленця більшовицької верхівки П. Дибенка, який боявся можливих свідчень комдива про його «успіхи» під час оборони Києва.

А у Самарському обласному бюро судмедекспертизи за результатами вивчення фотографій черепа Щорса, уже у 2010-му році зробили висновки, що не викликають у авторів сумніву: куля, яка вбила Щорса, не могла бути випущена з пістолета – це був постріл із рушниці чи кулемета, зроблений з неблизької дистанції.

Існує версія і навмисного вбивства М. Щорса своїми, хоча і не підтверджена, але багато в чому переконлива, бо виникла уже за кілька днів після його загибелі і неодноразово піднімається нині. Акт ексгумації 1949 року тільки став ще однією ланкою у ланцюзі її доказів. Якщо його виключити, то версія навмисного вбивства не розпадеться.

Особистості масштабу Миколи Щорса, як правило, не можуть піти з життя випадково. Частіше за все вони стають жертвами складних, але безпомилкових планів.

І не факт його навмисного чи ненавмисного вбивства, про що багато пишуть, підносить Щорса на щабель саме народного героя. Його талант воєначальника і молода відвага, самовідданість і кипуча енергія, внутрішня дисциплінованість і повага до підлеглих гармонійно поєднались у людині, яка бачила своє призначення у визволенні України, «чтобы расцвела на ее вольной земле рожь на свободе и сжата была свободным селянством на свою пользу». Він мав велику підтримку в цьому від жителів Чернігівщини і Київщини. Саме як український командир він був приречений на смерть і сьогодні має право на пам'ять.

Яким же було життя Миколи Щорса, що впродовж майже століття з дня його загибелі, притягує до себе увагу дослідників своїми таємницями? Життя – спалах? Життя – тління? Вирішувати вам…

Микола Щорс. Без ретуші

1895 рік, 6 червня, селище Сновськ Великощимельської волості Городнянського повіту Чернігівської губернії

Народився Микола Олександрович Щорс, про що зроблений запис у книзі Свято-Покровської церкви с. Носівка.

Його батько, Олександр Миколайович, із білоруських селян, 19-річним у пошуках роботи зупинився на станції Сновськ, яка на той час тільки розбудовувалась, спочатку теслею, а після служби у армії почав слесарити у депо.

Згодом одружився з Олександрою Михайлівною Табальчук, родина якої була з містечка Стовбці Мінської губернії і в якої він квартирував. Збудував на вулиці Новобазарній (нині Щорса) власний дім. Вивчився на паровозного машиніста.

У цьому домі, що зберігся до сьогодні, і пройшли дитячі роки Миколи, старшого із 10 дітей у сім`ї. Батьки уважно ставились до освіти свого первістка – до школи він готувався з приватною вчителькою Г.В. Горобцовою, у шість років вивчився читати і писати, у 9-10 років мав репетитора-студента. Коли Миколі виповнилось 11 років, мати померла, залишивши сиротами 5 дітей. У новому шлюбі батько також мав п’ятеро дітей. Микола важко переживав смерть матері, не міг установити відносин з мачухою, йому дуже не вистачало материнської любові.

1905-1909 рр., селище Сновськ

Микола закінчує Сновську церковно-парафіальну школу для дітей залізничників, де був одним із кращих учнів.

Найбільшим його бажанням було навчатись далі. Та з коштами у батька було сутужно.

1909 р., м. Миколаїв

Перша спроба Миколи Щорса вступити до Миколаївського фельдшерського училища була невдалою. Не добрав балів.

1910-1914 рр., м. Київ

Микола навчається у Київській військово-фельдшерській школі, на повному державному забезпеченні, куди батьку, як відставному солдату, вдалося влаштувати сина і в якій навчалися в більшості своїй сироти із селянських сімей.

Саме роки навчання в КВФШ були визначальними в його житті. Окрім спеціальності, яку Микола отримує в школі, він загартовується фізично, мужніє, а військова дисципліна формує риси характеру, які потім зіграли велику роль у його становленні як командира. За спогадами товаришів по навчанню, Микола Щорс здавався не по роках серйозним, більш дорослим та досвідченим ніж інші. Темне волосся, смуглява шкіра, міцно збита постава, живі очі, ніс з горбинкою зі шрамом на ньому, що стало приводом до його шкільного прізвиська Коля Норс. Ретельно слідкував за своєю зовнішністю, був охайний у всьому, завжди вибритий, вигладжений, підтягнутий, з доброю стройовою виправкою.

Крім любові до військової справи його відрізняла пристрасть до книжок. Після вечірніх занять, під час прогулянок і, навіть, на уроках він тягнувся до книги. Серед прочитаних – твори Л. Андрєєва, Г. Сенкевича, О. Толстого та інші.

1914 р., червень

Після закінчення Київської військово-фельдшерської школи в званні молодшого військового фельдшера 2-го розряду з правом вільного визначення призначається на службу до Віленського військового округу фельдшером 3-го легкого мортирного артилерійського дивізіону діючої Російської армії.

Служити фельдшером мав не менше 3-х років по закінченню школи.

1914 р., 15 серпня, Вільно

З початку Першої світової війни третій легкий мортирний дивізіон був відправлений на фронт під Вільно (тепер м. Вільнюс, Литва). Фельдшерська робота у діючій армії загострила бажання Щорса стати військовим. І щоб наблизити свою мрію у свідоцтві про закінчення КВФШ він виправляє дату закінчення з 1914 року на 1912 р.

1914 р., грудень, Вільно

Микола Щорс був поранений.

Російська армія терпить одну за одною невдачі на фронтах Першої світової війни. Кадровий офіцерський корпус, як правило, дворянського походження, різко скорочується. Військове відомство змушене наповнювати його за рахунок представників нижчого стану.

1915 р. жовтень

В кінці жовтня Микола Щорс звільняється від права вільного визначення. Його приймають на дійсну військову службу і наступного року направляють до Віленського військового училища, яке славилось дуже суворою дисципліною. З початком війни було переведене до Полтави і реорганізоване у чотиримісячні курси. Готувало офіцерів молодшого командного складу: унтер-офіцерів та прапорщиків.

1916 р., лютий, м. Полтава

М. Щорс зарахований у 2-гу роту Віленського військового училища. Офіцер, підпоручик А.І. Нікітін, безпосередній начальник Миколи, запам’ятав його як винятково дисциплінованого солдата, здібного юнкера, скромну і працьовиту людину. Щорс свідомо і вміло вирішував тактичні задачі на карті і в полі, особливо на наступальний і зустрічний бій, був найкращим стрілком у роті.

Спілкуючись з Миколою Щорсом протягом 4-х місяців, офіцер зробив висновок, що той любить військову справу у всіх її аспектах і вважає військову службу своїм покликанням. Микола Щорс закінчив училище в чині прапорщика.

1916 р., червень-серпень, м. Симбірськ

Після курсів М. Щорс був направлений до м. Симбірськ, у запасний 142-й піхотний полк. Тут він зустрічається з Вірою Башкіровою, гувернанткою генерала Барановського, яку називає своєю нареченою. Їх листування допомагає відслідити місця перебування частин, в яких служив Щорс і які відображені у його послужному списку з жовтня 1915 по липень 1917 р.

1916 р., вересень-листопад, Карпати, с. Сарати

Переведений до 335-го Анапського полку 84-ї піхотної дивізії Південно-Західного фронту. Служив у 1-й роті.

1916 р., 13 грудня – 1917 р., 25 квітня, Румунія

Щорс, після проходження навчання, призначений інструктором по траншейним гарматам при штабі 9-ї Армії. Тут прийшло розчарування у військовій службі. Мрійливий, емоційний, енергійний, зі сформованим на книжках світоглядом, 22-річний юнак зустрівся в окопах Першої світової війни з правдою життя. «Для меня апатия полная. Я задыхаюсь… Нужно идти на собрание. Сегодня моя лекция. Уже как они мне надоели. Никаких результатов. Слышать одни только песни пуль и снарядов. Видеть вокруг себя солдат и тех людей, которые пользуются тем, чтобы на несчастье другого создать себе в будущем карьеру и жить паразитом за счет другого. Это одно убивает меня» – пише він коханій. Дуже просить надіслати книг Купріна, Толстого, Чехова. «Ничего лучше не шли, побольше прочетных книжек».

Багато прочитаних творів, в тому числі і знайомство з філософією Ніцше, спонукали його до роздумів про суть буття, до юнацького максималізму: « О милая Веруня! Какую злую игру ведет со мной та, что ты и другие называете «Судьбой». Да, милая моя радость! Не в хороший день и не на радость жизни я появился на Свет. Я это уже понял. И я согласился уже со всем своим ожидающим на земле меня счастьем. У меня кроме тебя нету ни одного человека во всей вселенной, который мог бы меня чем либо поддержать. Я всегда был один».

1.01. 1917 року пише: «У меня сейчас такое настроение, что я не нахожу себе места. «Хандра». Я стал очень нервный, по временам у меня общее недомогание, а другой раз даже чувствую и боль во всем теле».

20.04.1917 р. «У меня мимо моей воли и желаний ко всему окружающему выработался скептицизм, ирония и абсолютная апатия. Для меня все безразлично».

На Румунському фронті М. Щорс захворів на туберкульоз.

1917 р., 29 квітня

За особливу хоробрість, виявлену в боях, за вміле командирування ввіреним йому військовим підрозділом, 22-річний М. Щорс достроково здобув звання підпоручика Російської армії.

1917 р., травень-грудень, Сімферополь

Після перебування у госпіталі Одеського окружного Військово-Санітарного управління, актом від 7 червня визнаний непридатним для військової служби з доцільністю подальшого лікування. «Заболевание туберкулезом на почве истощения и ранения. Бацилы Коха от 10 до 20 в поле зрения микроскопа» (підписи комісії).

В своєму першому листі з Сімферополя Вірі Башкіровій він пише: «Что касается моего здоровья, то как ни печально – оно ухудшается. Я думаю уходить в отставку по состоянию здоровья».

І у подальших – про свій фінансовий стан: «Если бы ты знала, как я огорчен, что я офицер, то ты бы мне все простила… Если бы ты знала наше содержание и госпитальное лечение относительно офицеров – это один позор. Офицер получал 90-70 р. – он буржуй. Дворник 270, рабочий 800 в месяц – они пролетариат. Здесь жизнь требует в среднем пропитания 300 р. в месяц».

30 грудня 1917 року відбувся повторний лікарський огляд. На підставі акту, складеного за його результатами, була розпочата справа про звільнення Миколи Щорса у відставку.

1918 р., 11 січня, м. Сімферополь

Комендантом м. Сімферополь Миколі Щорсу видано посвідчення про право тимчасового проживання у місті.

1918 р, 5 лютого, селище Сновськ

Микола Щорс повертається з госпіталю на батьківщину з документами про те, що він визнаний лікарською комісією непридатним до військової служби.

Громадянину М. Щорсу була видана паспортна книжка і він оселився в батьківському домі. Є версія , що переховувався від ЧК, яка перед приходом німців намагалась заарештувати колишніх царських офіцерів.

Протягом лютого-квітня 1918 року практично вся територія України була зайнята німецькими та австро-угорськими військами, які забезпечили повернення до влади Центральної Ради, а наприкінці квітня – утвердження в Україні політичного режиму гетьмана П. Скоропадського.

1918 р., березень, містечко Семенівка Новозибківського повіту Чернігівської губернії

Сновськ окупований військами кайзерівської Німеччини. Як колишній офіцер Російської армії, Щорс, щоб уникнути переслідувань, вимушений покинути селище. Разом з рідними та кількома робітниками локомотивного депо, налаштованими на боротьбу з окупантами, він приєднується до Семенівського партизанського загону. Зі спогадів Кв`ятека Казимира Францевича (1888-1938 рр.), бойовий шлях якого пройшов поряд зі Щорсом до дня загибелі останнього: «... как-то под вечер к нам в Семеновку Черниговской губернии пришел худощавый низкого роста человек, с котомкой за плечами, в солдатской шинели. Во внешнем облике не было ничего особенно воинственного – обыкновенный человек с бородкой, но с очень живыми вдумчивыми глазами, энергичный взгляд которых навсегда запомнился». Згодом, як військовий спеціаліст, Щорс обирається командиром загону. 23 березня звертається до робітників і селян з закликом вступати до загону, який згодом нараховував близько 300-т чоловік і активно проводив бойові вилазки проти окупантів по лінії залізничної гілки, впроваджував нову тактику партизанської війни.

Звісно, малочисельні партизанські і залишки армійських революційних загонів не могли протистояти регулярній німецькій армії і вимушені були відступати.

1918 р., квітень, «нейтральна зона»

Семенівський загін відійшов в лінію «нейтральної зони», яка служила для розмежування військових сил російської радянської сторони та австро-німецького блоку згідно умов Брестського миру. Тут осідали рештки українських радянських армій, витіснених з України німецькими військами, і численні партизанські загони та групи після невдалих боїв з загарбниками. В ході їх переформування Семенівський загін був розпущений. Микола Щорс їде до Москви з групою товаришів.

1918 р., травень-червень, Москва, Східний фронт

Цей період в житті М. Щорса не має документальних свідчень. Але є кілька версій стосовно нього. Одна з них базується на споминах людей, які знали Щорса. Серед таких був і Кв`ятек К.Ф. Він згадує: «Після переходу демаркаційної лінії, основне ядро загону товариша Щорса було викликане до Москви, для військового навчання. В тій групі був і я. У Москві нам повідомили, що з нами бажає розмовляти В.І. Ленін. Він уважно вислухав розповідь Щорса про організацію і бойові дії Семенівського загону, про стан на Україні. Особливо підтримував думку тов. Щорса про потребу негайно формувати регулярну Червону Армію на Україні, готувати військові кадри».

Підняті під час зустрічі питання дійсно дуже хвилювали Леніна, як і необхідність залучати колишніх царських офіцерів на службу більшовикам, та й слава про Щорса, як організатора нової тактики боїв партизанських загонів, доходила до керівництва, що могло викликати зацікавленість вождя, і він міг ініціювати таку зустріч.

Говорити на цей час впевнено, що Щорс підтримував більшовицькі ідеї, не можна, тим більше, що його близька дружба з братами Лугинцями, які на той час були у лівоесерівській партії, дає привід думати, що він скоріше переймався ідеями лівих есерів.

Згідно спогадів Кв`ятека, після зустрічі з Леніним їх послали до Московської школи військових інструкторів, а Щорс, знання якого перевищували курс школи, захотів поїхати з групою товаришів до Сибіру, з метою організації там партизанських загонів. Мабуть, мається на увазі для боротьби з заколотними чехословацькими легіонерами, які в цей час впевнено йшли з Сибіру до Волги, знищуючи більшовицькі загони. І в червні 1918 р. уже зайняли Казань і Симбірськ.

За споминами богунців, які більш за все базуються на розповідях самого Щорса, у тилу Східного фронту влітку 1918 року він займався організацією партизанського руху у Симбірській і Самарській губерніях під ім’ям Тимофєєв.

Однією з причин прагнення Щорса потрапити на Східний фронт могло бути і його бажання зустрітись з Вірою Башкіровою, листування з якою тривало з вересня 1916 року і яка проживала у Симбірську. Та залишимо це історії.

Є думка, що на початку липня Щорс брав участь у роботі V Всеросійського з’їзду Рад (4-10 липня 1918 р.). Його гостьовий мандат був підписаний М. Спиридоновою – одним з організаторів і лідерів партії лівих есерів.

1918 р., серпень, м. Москва

Щорс думає вступати до Московського університету. Що спонукало його до цієї дії: чи розчарування у військовій справі, чи небажання мати надалі справу з більшовиками, чи бажання здійснити ще одну свою мрію – бути лікарем – невідомо. Але чотири класи Київської воєнно-фельдшерської школи не дають права не вступ до вищого навчального закладу. Тим більше, що в свідоцтві мається явне виправлення 1914 р. на 1912 рік. Важко сказати, де і як Микола Щорс дістав свідоцтво про закінчення Полтавської духовної семінарії, але 12 серпня 1918 р. у віці 23 роки він подає листа на ім’я ректора Московського університету з проханням зарахувати його студентом на медицинський факультет і з іншими документами надає свідоцтво духовної семінарії. Але не судилося.

Його доля вирішилась у підрозділі, створеному на базі українського закордонного бюро у Москві, який здійснював мобілізацію і набір до українських повстанчих сил, направляв військових і політичних спеціалістів у розпорядження Всеукраїнського центрального Військово-Революційного комітету (ВЦВРК) і штабу повстанських сил України, які знаходились у районі містечка Середина-Буда, безпосередньо у «нейтральній зоні». Їх метою було створення двох повстанських дивізій з українських повстанських загонів, які мали покласти початок формування перших регулярних частин Української червоної армії. Як досвідчений командир і військовий організатор Щорс долучається до цієї справи.

Найвирогідніше, що двадцятитрьохрічний підпоручик колишньої царської армії, якому земляки-чернігівці дозволили очолити їх повстанський загін, мав досить туманне уявлення про суть більшовизму. До того ж, інтереси українських повстанців, які прагнули вигнати з України німців, і більшовицьких вождів, яких насамперед цікавило утвердження в Україні, донецьке вугілля і продовольчі ресурси Малоросії, на той час певною мірою збігались.

1918 р., 12 вересня, ст. Унеча

Отримавши від представника ВЦВРК направлення на ст. Унеча, Микола Щорс саме цього дня почав формування Богунського полку. Він підписав посвідчення П. Лугинцю «в тому, що йому дозволяється замовити печаті і штампи для Українського революційного полку ім. т-ша Богуна». Чому саме така назва?

На той час полк, що створювався, отримував назву за місцевістю, де формувався – Ніжинський, Таращанський. Через те, що ст. Унеча знаходилась на кордоні «нейтральной смуги», її назву не можна було вводити в назву полку. Тому Щорс, який добре знав історію України, запропонував назвати полк іменем Івана Богуна – полковника війська Запоріжського, який мав репутацію непереможного і підтримував курс на незалежність української зовнішньої і внутрішньої політики, був проти зближення з Москвою, Польщею, Турцією.

Полк формувався в районі Унеча-Сураж-Брянськ із колишнього 1-го Дніпровського загону, колишньої 2-ї сотні червоного козацтва, партизанських загонів сіл Кулаги та Розорені Хутори і батальйону, сформованого з українців, що перебували в Брянську та Почепі. Колишні командири загонів стали командирами полкових підрозділів. До полку звідусіль йдуть добровольці, здебільшого селяни і колишні військовополонені солдати-українці. Не зважаючи на мирний договір, богунці роблять невеликими загонами вилазки на гарнізони німців у селах Кустичі, Лищичі, Робчик.

1918 р., вересень, с. Найтоповичі

В ході формування полку М. Щорс виїжджав у ближчі населені пункти. Так, у волосному центрі Найтоповичі, у приміщенні школи, тимчасово розміщувались штабні робітники Богунського полку, жив Щорс. Він збирав селянські сходи, ходив по хатах, просив селян всієї волості надати допомогу у створенні продовольчих обозів, сам слідкував за надходженням боєприпасів.

1918 р., вересень, ст. Унеча

Початковий період формування Богунського полку був дуже тяжким. Микола Щорс мав невиправну виправку колишнього офіцера царської армії, відповідний пункт був і в його біографії. Зрозуміло, подобалось це не всім. Проблем на молодого командира звалилось багато: де розміщати полк? чим годувати? в що одягати? де брати молодших командирів? Партизанщина і низька дисципліна не випускали із своїх чіпких рук. Не стихали і політичні суперечки.

Підтримка прийшла з нежданого боку. Щорс закохався. І закохався дуже сильно в унецьку чекістку Фруму Хайкину.

«Я, милая моя, Фрумочка, часто и довольно часто вспоминая Унечу, как ни плохо, как ни грустно, как ни отвратительна она сама по себе [ орфографія автора]. Но то, что я там встретил, то, что я нашел, и то, что произошло в моем мозгу и серце, – этот перелом, этот строй эстетического, нежного, музыкального чувства и настроения переродили меня окончательно. Н. Щорс»

Безперечно, саме вона найбільше вплинула на формування більшовицьких поглядів молодого командира, якщо Щорс все-таки дійсно був членом компартії, про що прямих документальних свідчень немає, тільки спомини і непрямі ствердження.

Ф. Ю. Хайкина – окрема сторінка в історії революційної Брянщини. Свідоцтва її революційної діяльності є не тільки в Унечі, а і у Новозибкові, Клинцах, Почепі. Микола Щорс у своєму житті мав декілька романів, та Фрума Хайкина – його надто драматичний і останній роман.

Фрума Юхимівна Хайкина народилася 1897 року у Новозибкові Чернігівської губернії, єврейка. Освіта домашня у межах двох класів середньої школи, старша дитина у сім`ї. Основне заняття – кравчиня. Фрума рано почала займатись революційною діяльністю. Мала тягу до екстремізму. Її характер був оцінений більшовиками і Фрума направляється на ст. Унеча у прикордонну ЧК, де своїми діями наганяла страх не тільки на спекулянтів і емігрантів, а й на Богунський полк – розстрілами.

Фрума зі своїм загоном китайців надавала Щорсу дійсну допомогу у наведенні порядку у полку, що формується. Межа між простим розгільдяйством, яке каралось «нарядом поза чергою», і контреволюційними намірами, підпадаючими під юрисдикцію ЧК, була дуже умовною і часто визначалась «на глазок».

Захоплення Щорса Фрумою було настільки очевидне, що прийшлось втрутитися активу полку, бо він почав менше приділяти уваги справам. Та їх відносини не припиняються. Коли Щорс повів свій полк на Київ, він пише листи, телеграми, записки зі словами кохання, прагне до сімейного затишку.

13 марта 1919 г. ст. Казатин.

Фрумочка.

О! Я соскучился, я тоскую о тебе. Меня не радует ничто. Я стремлюсь опять к тебе, где, может быть, я отдохну от той усталости, той утомленности, которую испытываю сейчас.

Деточка моя, ты не можешь себе представить, что и кем ты для меня стала. Я чувствую, что без тебя я долго существовать не смогу и не буду. Я больше чем люблю тебя. Я чувствую и испытываю родство душ.

О! Жизнь моя, кисурка, Фрумочка. Ты всегда стоишь перед глазами у меня. Твой образ я запечатлел на всю жизнь. Он, как отпечаток, стоит у меня на сетчатке глаза. Лягу, пойду, призадумаюсь – он тут как тут. И всё окружающее по сравнению с ним мне кажется таким бледным, жидким, что невольно выражается куча сожалений бедным и утомленным моим мозгом и сейчас же вспоминается о только что проведенных светлых, милых, счастливых семейных днях в моей жизни. Это кратко-мимолетное счастье – есть сон, как будто, проснувшись, я опять очутился среди массы людей, которые смотрят и требуют от меня колоссальной работы, работы, указаний, указаний… И невольно думается, что за жизнь – эта одна инертная, нервная работа. Все светлое – это сон. И все же ради кратковременного, ради мимолетного счастья, еще более ради этого образа, который у меня всегда перед глазами. Он тянет, он призывает, он влечет меня к жизни. Он обещает мне тот отдых, то счастье, которое я заслужил».

Після взяття Києва, викликає Фруму до себе, призначає у політвідділ дивізії. Тут вона отримує псевдонім «Ростова», з яким і живе до кінця свого життя (померла у Москві у 1977 році). Друзі Щорса вважали їх чоловіком і жінкою, що і підтверджували у своїх споминах. Після загибелі Щорса, Фрума Ростова народила доньку Валентину Миколаївну Щорс, яка вийшла заміж за академіка Халатнікова і виїхала за кордон.

1918 р., 22 вересня, ст. Унеча

У Богунському полку відбувся бунт. За спогадами очевидців, залучена до полку молодь не хотіла сидіти в казармах і ввечері хлопці пішли до дівчат гуляти. Не з’явилися на вечірню перевірку, про це доповідають вище. А до унецької ЧК якщо потрапив – вважай кінець. І ось тих, хто не з’явився вчасно, забрали. Друзі вирішили відвоювати хлопців. Якраз було засідання штабу. Солдати викотили кулемети і – на «ура» туди. Та кулеметник пожалів: дав чергу вище, інакше всіх покосив би. Зі штабу рвонули бігти хто-куди. Щорс побіг в бік залізничного мосту, що за Унечею: одна нога у сапозі, друга – у калоші, бо була поранена. Про бунт повідомили в Брянськ. А в Унечі – гуляй воля, ніхто не хоче до казарми іти. Ходять по селищу, шукають, де випити. Назавтра залізницею прибув ешелон з озброєними солдатами, думали кулеметний полк повстав. А богунці на пероні: «О, здорово, робочий клас!» Вони просто повстали проти звірств ЧК, яка безбожно розстрілювала. Хлопців своїх звільнили, а Хайкина втекла до Почепу.

Хоча існує думка, що заслані в полк білогвардійці спровокували бунт проти колишніх царських офіцерів.

1918 р., 22 вересня, північна Чернігівщина

Формується 1-ша піхотна дивізія Повстанської армії України. Згідно наказу № 6 Всеукраїнського ЦВРК 3-й полк ім. Богуна – командир т. Щорс, при ньому 3 кінні сотні і перша польова кінна батарея входять до її складу.

1918 р., 24 вересня, ст. Унеча

Завершено формування полку ім. Богуна і видано перший наказ по ньому.

1918 р., 4 жовтня, ст. Унеча

Микола Щорс призначений командиром 2-ї бригади 1-шої піхотної дивізії Повстанської армії України під командуванням т. Кропив`янського, до якої увійшли полки Богунський (командир М. Щорс) і Таращанський (командир В. Боженко).

1918 р., жовтень

Протягом місяця з дня видачі наказу на формування, Перша дивізія набула майже завершеного вигляду. Чисельно вона перевищувала визначений штатний склад, за озброєнням майже цілком відповідала наміченим вимогам, гірше було зі спорядженням, одягом і взуттям. Оформлялися бригадні структури, заповнялись командирські вакансії. Функціонували органи матеріально-технічного постачання, трибунал, велася політико-виховна робота.

За короткий час з’єднання стало цілком боєздатним. Склад повстанської армії був тісно пов'язаний з Україною, жив її інтересами.

Та люди, об’єднані єдиним поривом – звільнити Україну від загарбника, не могли реалізувати своє бажання з трьох причин.

1. Вторгнення в Україну може бути законним тільки при наявності уряду України, а він ще не був створений.

2. Між РКП(б) і КП(б)У загострюються відносини у частині стратегічних планів.

Російське керівництво вважає необхідним спільними зусиллями розгромити білогвардійців і контрреволюцію у південному та східному напрямках, а потім звільнити Україну, а українські повстанці вважають доцільним використати українські повстанчі сили для негайного звільнення України, вважаючи слушним момент: українське селянство знаходиться на межі закипання, незадоволене режимом Скоропадського і діями німецької влади, серед німецьких військ на Україні з’явились революційні настрої.

3. Активні дії українських повстанців Німеччина може розцінити як порушення Брестського миру.

1918 р., 17 жовтня, м. Москва

Начальник штабу 1-шої української повстанської дивізії С. Петриковський повідомив делегатам ІІ з’їзду КП(б)У, що триває посилена підготовка до генерального наступу і уже навіть визволене перше українське місто Стародуб. У відповідь представник ЦК РКП(б) Камєнев вибухнув гнівною промовою, що «шлях до Києва лежить через Ростов, ми прийдемо до перемоги в Києві не через партизанські дії і не через Стародуб, а через Ростов і Воронеж». З’їзд засудив початок бойових дій і направив до Стародубу перевіряючих. Інформація про події на з’їзді дійшла до повстанчої дивізії. Тому в Унечі перевіряючого зустріли і повідомили, що зі Стародуба з технічних міркувань відступили.

До речі, через місяць Стародуб був звільнений Таращанським полком і сюди перемістився штаб 1-ї української повстанської дивізії.

1918 р., жовтень, останні числа

Та коли дійсно надійшов наказ на передислокацію української дивізії в район Ростова, її бійці вантажитись в ешелони навідріз відмовились. Саме тоді вперше пролунала вимога «низів» про заміну комдива М Кропив`янського Миколою Щорсом.

1918 р., 1 листопада, ст. Унеча

Цього дня до Унечі приїхав командир дивізії М. Кропив`янський і, ігноруючи штаб полку, пішов в одну із рот, і почав вести серед солдат демагогічну агітацію.

Полком поповзли слухи, що невдовзі має відбутися передислокація його на Донецький фронт.

Після зустрічі з солдатами комдив був присутній на зборах командирського складу, відзначив достатній рівень підготовки полку як у військовій дисципліні, так і у військових заняттях, почалось обговорення подальших дій. Але тут всі опинились під кулеметним вогнем із декількох кулеметів. «Ми вибрались з приміщення, і з’ясувалось, що полк, його кулеметна команда і цілий ряд окремих команд і рот приведені у бойову готовність. Заколотники шукали комдива». (Із спогадів бувшого начдива 1-ї Української І. Локотоша).

Бунт 1 листопада мав досить затяжний характер, охопив не тільки Богунський, а й Таращанський полк. Для його придушення були використані сторонні військові підрозділи.

Слід відзначити, що в цей період чисельність 1-ї дивізії скоротилась майже вдвічі: з понад 7 тис. чоловік наприкінці жовтня – до 2946 чол. на 1 листопада 1918р.

І хоча офіційна історіографія пояснює це чисткою у рядах повстанців, та більше за все це пов’язане з масовим дезертирством. Після того як питання про передислокацію відпало і дивізія отримала наказ про стратегічний наступ на Київ, її чисельність відновилась.

1918 р., 11 листопада, роз’їзд Робчик, село Лищичі

Після придушення бунту виникла загроза роззброєння задіяних в ньому полків. Стримувати дисципліну у Богунському полку стає все складніше.

Дозвіл на початок бойових дій по звільненню України не надходить і ще зовсім молодий Щорс несподівано демонструє талант тонкого політика.

9 листопада 1918 року у Німеччині відбулася революція і Микола Щорс з групою парламентаріїв від Богунського полку на паровозі, з двома товарними, святково вбраними вагонами, з лозунгами, які вітають революцію в Німеччині, іде на роз’їзд Робчик, де проходить прикордонна смуга і знаходяться позиції німецьких солдат. Щорс першим вийшов з вагону, за ним богунці. Забігали німці, здивовані святковими вагонами. За помахом руки Щорса почав звучати гімн світової революції, який знали і німці. Кидаючі гвинтівки, солдати почали вискакувати з окопів, не звертаючи уваги на командирів, які вимагали відкрити вогонь. Німецькою мовою Щорс прокричав вітання німецькій революції. Змучені довгою війною, сидінням в окопах, солдати з радістю обіймали один одного, по рукам пішли листівки, що розповідали про революцію у Німеччині. Радість поступилась місцем переговорам. Домовились про зустріч з німецькою делегацією в Унечі. Успішно пройшли переговори і в місцях, де стояли 19-й та 106-й полки німецької армії. Як рідних, пригощали німецькі солдати богунців і в с. Лищичі, обіцяли прислати свою делегацію в Унечу для переговорів.

1918 р., 12 листопада, ст. Унеча

Німецькі парламентарі з Робчика і Лищичів прибули на переговори до Унечі. Тут їх зустрічала святкова колона богунців. У другій половині дня відбувся мітинг. Потім богунці разом з німецькими парламентарями сфотографувались. На честь німецької делегації була організована вечеря у станційному буфеті. В той же день частина німецьких делегатів відбула в свої підрозділи повідомити про результати переговорів. Того ж дня за 30 хвилин о півночі була відправлена телеграма до Москви.

1918 р., 13 листопада, м. Москва – ст. Унеча

На ім’я В. Леніна надходить телеграма, в якій стверджується, що результатом революційної пропаганди серед німецько-австрійських військ стала їхня готовність перейти на бік революції. Отримане у відповідь побажання вождя – «щоб революційні солдати Німеччини взяли негайно активну участь у визволенні України» - стає підставою для рішучих дій Миколи Щорса: українська дивізія розпочинає наступ.

Розлюченим «самоуправством» українців представникам Москви Щорс з гідністю відповідає: «Повноваження ми одержали від т. Леніна – повна ініціатива і наш розсуд для визволення України… Перекидання ніякого бути не може».

Відповідь, на направлений до Москви запит, щодо даних В. Леніним Миколі Щорсу повноважень, прийде лише 1 грудня і зводитиметься до того, що «він ніяких повноважень Щорсу не давав, тільки вітав почин братання з німцями».

Однак переможний похід на Київ українців, які вірили, що несуть добро своєму народу, на той час уже розпочався.

1918 р., 13 листопада, м. Київ

Український національний союз створив Українську Директорію. Це був коаліційний демократичний уряд, до складу якого увійшли українські партії соціал-демократів, соціал-революціонерів та соціалістів самостійників. Головою був обраний голова Секретаріату Української Ради В. Винниченко. Симон Петлюра – головний отаман військ Української Народної Республіки.

1918 р., 13 листопада

Раднарком РРФСР анулював Брестський договір, чим розв’язав собі руки для визволення від німців України та Білорусії. Створено два напрямки наступу: Київський та Харківський.

1-ша українська повстанська дивізія мала оволодіти Києвом, 2-га українська повстанська дивізія – Харковом.

До початку походу 1-ша українська повстанська дивізія мала в своєму складі полки: 1-й Богунський, 2-й Таращанський, 3-й Новгород-Сіверський та Ніжинський батальйон (потім полк). Всього в дивізії нараховувалось 2410 бійців, 410 шабель, 76 кулеметів та 11 гармат.

1918 р., 12 грудня

Богунський та Таращанський полки зайняли Клинці, 25 грудня – Новозибків. Після взяття Новозибкова бригада Щорса продовжувала свій наступ: Богунський полк – через Злинку, Городню – на Чернігів, Таращанський – на Городню і Ніжин. Обставини вимагали швидких, рішучих дій для взяття Києва.

1918 р., 14 грудня, м. Київ

Гетьман Скоропадський відмовляється від влади і в цей день до Києва увійшли війська С. Петлюри, з Білої Церкви повернулась і вся Директорія.

1918 р., 29 грудня, м. Городня

Разом з таращанцями богунцям вдалося зайняти містечко після жорстокого бою, відбивши у гайдамаків 116 кулеметів.

1919 р., 2 січня, м. Городня

У листі до Фруми Хайкіної, яка хворіла і знаходилась у Новозибкові, Щорс просить передати у ревком повідомлення про прийняття заходів з організації музичного оркестру у Новозибкові, який бралися організувати у 2 тижні.

1919 р., 4 січня

1-ша і 2-га дивізії Повстанської армії України увійшли до складу Українського фронту.

1919 р., 12 січня, м. Чернігів

При пересуванні Богунського полку до Чернігова, йому прийшлось зіткнутись з петлюрівцями. Один із боїв був під Седнєвом, де супротивник зазнав великих втрат. В результаті стрімкого наступу Чернігів був визволений за півгодини. Захоплені були значні трофеї і штаб петлюрівського корпусу з його командиром.

В день визволення Чернігова, бійці 8-ї роти Богунського полку подарували Щорсу за хоробрість Червону стрічку з дарчим написом.

1919 р., січень

М. Щорс почав формувати кавалерійський полк, в основу якого були виділені по одному ескадрону від Богунського і Таращанського полків. За два тижні полк мав уже близько 1000 шабель, до нього увійшло багато добровольців з чернігівських селищ. Підходячи до Києва, полк нараховував 200 кулеметів, 9 гармат, 4 броневики.

1919 р., 5 лютого, м. Київ

Богунці і таращанці вступили до Києва. За мужність і відвагу, проявлену за визволення Лівобережної України та Києва, Богунському і Таращанському полкам 7 лютого 1919 року були вручені почесні Червоні революційні знамена і даний дозвіл залишити назви полків.

М.О. Щорс і В.М. Боженко були представлені до нагороди Почесною золотою зброєю. [Не була вручена]

Вибиті з Києва війська супротивника відійшли в напрямі Фастова, Василькова, Житомира, Вінниці. У Києві створений ревком.

1919 р., 6-13 лютого, м. Київ

М. Щорс перебуває на посаді військового коменданта Києва всього тиждень. Працює на розрив. Ветерани стверджують, що навіть не бачили, коли він спить. Та не міг не виникнути конфлікт між щорсівцями та комісарами і чекістами, які зовсім по іншому бачили майбутнє України. За свідченнями головного комісара Київської міліції, війська Першої української дивізії втручалися у дії міліцейських підрозділів, які керувались простим правилом: що в інтересах класу – то й морально. Перевага віддавалась обшукам, насильницьким реквізиціям та «вибиванню» прихованих цінностей без зайвого розголосу в застінках ЧК. Щорсівці, навіть, примусово роззброїли окремі райвідділи міліції. Внаслідок, найбільш «неблагонадійні» Таращанський і Богунський полки вивели з Києва, а М. Щорса звільнили з посади коменданта міста.

1919 р., 13 лютого, м. Новозибків

Микола Щорс виїжджає до Новозибкова. Важко сказати, що там сталось, але у своїй записці Фрумі 18 лютого пише, як важко було йому переносити її відсутність і невідомість, уявити її з іншим. Немає ніяких відомостей про відповідні почуття Фруми до Щорса. Мабуть, не все було гарно у їх відносинах. У листах Щорса ще в січні 1919 року з’являється напруга. Він, навіть, пише листа Башкіровій, шукаючи підтримки. Згодом листи Щорса до Фруми знову мають лагідний характер, вона приймає рішення перебратися до нього ближче. Та часу для них залишається все менше.

1919 р., 8 березня

М. Щорс вступив у командування 1-ю Українською радянською дивізією.

У свідомості багатьох склався образ Миколи Щорса на гарячому коні, з палаючими очима, з шаблею на виліт… і якось за цим кадром залишаються повсякденні турботи. Щорс виїздив на своєму гарячому коні тільки в парадних або екстрених випадках, а для ділових поїздок він мав дві машини. Використовувався радіозв’язок, самокатники і ще ряд сучасної за тим часом техніки. А скільки адміністративних і господарських питань треба було вирішувати комдиву, скільки сварок, незадоволення і, навіть, бунтів через несвоєчасну виплату грошового довольства, через погану їжу і одяг – «війна – війною, а обід за розкладом».

Відомий випадок, коли штабісти з перевіркою приїхали до військової частини у двох новеньких автомобілях За наказом Щорса автівки було конфісковано для фронта, а перевіряючих відрядили до Києва залізницею.

Антонов-Овсієнко, командувач Українською армією, у своїх споминах скаржився, як часто у роботі заважали чекісти і штабні працівники, особливу активність проявляли есери і беки (скорочення від більшовики).

Та головною залишалася військова справа. Протягом березня з перемінним успіхом йдуть бої з супротивником у районі Бердичева, Житомира, Вінниці, Коростеня.

Захоплюючись організаторським талантом Миколи Щорса, І. Дубовий згодом писав: «Це було в березневі дні 1919 року, коли дивізія зайняла Вінницю, Жмеринку, Бердичів. В ці дні петлюрівці здійснили маневр, почали тіснити наші частини в районі Коростеня та Бердичева, прагнули відрізати війська дивізії, які зайняли Вінницю та Жмеринку. Але це ворогові не вдалося. Щорс швидко перекинув І-й Таращанський полк на Бердичів, а Богунський та Ніжинський полки через Київ були направлені на Коростень, тому що бої вже розпочалися біля ст. Бородянка, що в 55 кілометрах від Києва.

Це був важливий стратегічний маневр, розроблений Щорсом. Дивізія розбила наголову петлюрівців, не дивлячись на те, що їх було набагато більше».

1919 р., 13 березня, ст. Казатин

У листі до Фруми Щорс пише, що йому нездоровиться, приходиться трохи лежати – й кашель. «Я не здоров. Но ничего. Я поправлюсь».

1919 р., 29 березня, ст. Бердичів

М. Щорс приїздить до Бердичева о третій годині ночі і вражений тим, що всі війська у вагонах, керівництва ніякого немає. І за його листом до Хайкіної: «С моим приездом красноармейцы воспряли духом, я бросил их в наступление и оттеснили неприятеля за 18 верст от Бердичева. На утро Петлюра сам на броневике подвез превосходящие силы. Наши полки дрогнули и обратились в бегство – видя такое положение я сразу сообразил, чем оно может кончиться - на лошади верхом я останавливал бежащих от паники – с великим трудом. Я все-таки остановил. Под очень сильным артиллерийским огнем я вторично повел цепи в наступление и опять его выбил, бой завязался сейчас же за городом. Участие принимало с нашей стороны 5 броневиков и артиллерия и со стороны неприятеля 5 броневиков и 32 орудия разного калибра. В течение 9 дней шел сильный упорный бой с утра и до ночи – но все-таки я его разбил.

Город переходил из рук в руки, в результате разбита вся станция, мирные жители убирали раненых, свыше 400 человек с нашей стороны, около этого и со стороны неприятеля, одними убитыми около 1500 человек – которых хоронили по моему приказанию мирные жители. Я знаешь, не люблю писать, но если я уже пишу тебе – то воображай, что могло здесь быть. Я назвал это «Бердичевским Кошмаром». Здесь смешались в кучу и наши, и враги. Но я был глубоко уверен в победе – и победил. К концу боя у меня осталось всего-навсего 175 человек, 3 орудия, 2 броневика и я. После всего этого я слег и слег серьезно».

1919 р., 11 квітня, ст. Бердичів

Микола Щорс пише дружині, як він сам вказує, незвичного для нього листа, в якому розповідає про бій біля ст. Бердичів. Що примусимо його написати і так детально?

Просто хотів розповісти близькій людині про трагічний але успішний бій чи підсвідоме бажання ще раз проаналізувати його і зробити для себе якісь висновки? Чи це відповідь тим, хто в його відсутність створив повну тишу на передовій, бажаючи таким чином підставити Щорса, як новопризначеного командира? Не вдалося.

І далі за листом: «Я заболел и болел серьезно. Не думай, что меня ранили. Сильная боль в животе и ужасные спазмы едва не задушили меня. Врачи сообщили, что у меня железный организм и хорошо, что я не ел ни мяса, ни рыбы. Иначе меня уже не было бы».

Ці рядки наводять на думку про те, що якось і нічим було Щорсу так сильно отруїтися, щоб весь день захлинатись блювотиною. Можливо, комусь дуже заважає командир, який має особисте бачення подій і приймає відповідні неординарні рішення, тому в хід іде отрута? Але знову не вийшло.

1919 р., травень-червень

Проведена реорганізація дивізії. До її складу увійшло 3 бригади: Богунська, Таращанська і Новгород-Сіверська – по 3 полки в кожній бригаді.

З метою підготовки кадрів командного складу для частин дивізії, начдив Щорс створив у Житомирі школу червоних командирів, в якій навчались найкращі, відзначені у боях молоді командири і червоноармійці. М. Щорс, згадуючи програму прискореного курсу Віленського училища, запропонував бійцям вивчати 4 предмети: стрільбу, фортифікацію, топографію і тактику. Усі вечори були зайняті політичним вихованням. Багато уваги начдив приділяв зовнішньому вигляду курсантів, сам запропонував викрійки петлиць, нарукавників, нашивок та пілоток. Є думка, що вони і надалі використовувались в армії.

В дивізії була створена похідна типографія, де друкувались листівки, брошури і випускалась дивізійна газета «Червона правда», яка виходила під девізом «Вся влада робітнику і селянину. Геть угодовців і зрадників» тиражем 35 тис. примірників.

1919 р., червень

Реввоєнрада республіки провела реорганізацію Українського фронту, об’єднавши війська у 12-ту та 14-ту армії. Перша українська радянська дивізія увійшла до складу 12-ї армії, зберігаючи свою назву і продовжуючи наступ у напрямі західних кордонів України.

Реорганізація військ Українського фронту проводилась у важких умовах: війська петлюрівської Директорії, об’єднавшись з галицькою армією, перейшли в наступ, прорвали фронт на відрізку 2-ї дивізії. Утворилась загроза нанесення удару в тил 12-ї армії.

Начдив М. Щорс у цій складній обстановці проявив велику силу волі і талант воєначальника, розробив план флангового контрудару і блискуче провів велику операцію, яка тривала з 8 червня по 7 липня 1919 р.

1919 р., 15 червня, ст. Пузирки

У штаб М. Щорса прибув Наркомвоєнмор республіки М. Подвойський, який повідомив про намір направити 1-шу Українську радянську дивізію у повному складі на допомогу Південному фронту, особливо оцінивши дивізію Щорса, як таку, до якої входять найкращі в бойовому відношенні і найбільш злажені полки.

Ця новина була дуже несхвально зустрінута у штабі, та і напружені бої з противником в районі дій 12-ї армії примусили командування відмовитись від своїх намірів. Армія була міцно втягнута в бої в районі Проскурова. Стримуючи натиск супротивника, частини 44-ї і 1-ї Української дивізії змушені були відступити. Петлюрівці заволоділи Полтавою, Вінницею і стали розвивати наступ на Київ. Найважливішим бойовим завданням стало утримання в своїх руках залізничного вузла Коростень-Мозир-Гомель.

Але армія була уже не та. Якщо у березні Микола Щорс стає командиром Першої української радянської дивізії – однієї з найкращих за боєздатністю серед військових формувань «червоних», то цього аж ніяк не скажеш про політичну благонадійність щорсівців, які поступово пересвідчувалися, що більшовицька влада нічого доброго українцям не принесла.

Як з тривогою доповідав Раді оборони РСФРР командуючий Українським фронтом В. Антонов-Овсієнко «наша майже виключно селянська армія розхитується політикою, яка змішує середняка з куркулем, яка проводить «продовольчу диктатуру» при підтримці московських продармійців. Українська армія, яку будували не комуністи, не зжила партизанський повстанський дух і аж ніяк не може в масі своїй вважатися цілком надійною нашою опорою. Наша земельна і національна політика на Україні в зародку підриває всі зусилля побороти ці розкладаючі впливи».

Корінним чином змінювалось ставлення українського народу до щорсівців. Якщо під час походу на Київ їх зустрічали як визволителів, то, як сказано у рапорті від 22 квітня 1919 р. командира Богунського полку Данилюка, «на всьому шляху від Бородянки до Коростеня полк залишав за собою якщо не відкрито, то принаймні приховано ворожий настрій щодо нього з боку населення, через необхідність терпіти масу бідувань, пов’язаних з його просуванням і боротьбою за населені пункти. Реквізиції населення вважає грабунком… В полку відчувається бродіння проти комуни, чрезвичайок, тилової влади»

Про це ж говориться практично у всіх рапортах, що надходять з Першої української радянської дивізії. Зокрема, комісія Вищої військової інспекції, що у травні інспектувала щорсівців, доповідала:

«Таращанський полк (м. Новоград-Волинський). Полк знаходиться у стадії швидкого розкладу, ще до 1-го травня його можна було вважати революційною бойовою одиницею, зараз контреволюційна агітація сильно розвинена… Як бойова одиниця полк є одним з кращих. 1-й Український радянський Богунський полк. Складається головним чином із селян. У частинах ведеться контреволюційна агітація, розвинутий антисемітизм… Як бойова одиниця полк стоїть на належній висоті».

Замість того, щоб розібратись із першопричинами справедливого невдоволення червоноармійців-українців, «незалежний» Радянський уряд України за наказом Л. Троцького запроваджує у номінально ще українській армії політвідділи і реввійськради, а коли це не дає бажаного результату, 1 червня 1919 року видається наказ про створення єдиних збройних сил радянських республік, чи, називаючи речі своїми іменами, ліквідацію української радянської армії.

16 червня 1919 року, як стверджується в енциклопедіях і довідниках радянських часів, «на базі Першої української радянської дивізії сформовано 44-ту стрілецьку дивізію». От лише про те, що аж до 23 серпня паралельно існували Перша українська дивізія, очолювана Миколою Щорсом, і 44-та стрілецька дивізія на чолі з «вірним ленінцем» Іваном Дубовим, замовчувалось, як і про створення загороджувальних загонів.

1919 р., 31 липня

Під натиском переважаючих сил супротивника 1-ша і 44-та дивізії вимушені були відступати. Відступ підірвав бойовий дух бійців. 31 липня М. Щорс доповідав реввоєнраді армії: «У мене на фронті справи погані. Частини остаточно деморалізовані і не можуть витримати натиск противника, я вимушений відходить, підриваючи дорогою всі мости та знищуючи дороги і збираючи на шляху все чоловіче населення від 18-ти до 45-річного віку. Якщо я зараз не віддам такого наказу, то завтра частини будуть продовжувати бігти таким же порядком, і тоді вже ніхто і ніщо їх не зупинить. Полки вкрай знесилені». Шлях відступу відмічається свіжонасипаними могилами.

1919 р., початок серпня, м. Житомир

Микола Щорс отримує наказ командира 12-ї армії М. Семенова підтягнути його дивізію, яка на той час допомагала виходити з оточення південній групі 12-ї армії на чолі з Й. Якиром у напрямку Житомира, до Києва. Маючи свою думку щодо ситуації, що склалася на фронті, Щорс телефонує у відповідь: «Виконувати наказ не стану. Щорс». Таке самоуправство було найтяжчим порушенням дисципліни.

В штаб дивізії терміново виїжджає член реввійськради 12-ї армії С. Аралов. На пероні вокзалу його урочисто зустріли, і Щорс провів до вагону, де за великим столом сиділи командири. На запитання, чому він відмовився виконувати наказ командира, Щорс норовливо відповів: «Не буду виконувати наказ царського генерала, його рішення вважаю загрозливими». Аралов робить спробу захистити Семенова, на що М. Щорс вигукнув: «Ми зобов’язані указати вам на його помилки!» Лекцію представника реввійськради про дотримання революційної дисципліни, про жорстоку боротьбу з партизанщиною, яка притаманна комдиву, Щорс вислухав, постукуючи своїми тонкими красивими пальцями по столу, часом смикаючи борідку. Раптово він схопив ручку і щось почав писати на клапті паперу. Зі словами: «Я подаю рапорт про звільнення. Не буду більше командувати», сильно хвилюючись, Щорс підхопився, зірвав з себе ремінь, револьвер, і кинув їх на стіл. Всі присутні, розгублені і здивовані, встали.

Аралов подумав, оглянувся, теж встав, взяв рапорт, чомусь підняв його високо, розірвав і кинув зі словами, що Щорс зобов’язаний командувати дивізією, якщо його призначила реввоєнрада. Результат вийшов неочікуваний: Щорс схватив Аралова, міцно обійняв і розцілував.

Мабуть, дуже важко далось Щорсу рішення написати рапорт про звільнення і він не зміг стримати свої емоції, коли ситуація розрядилась на його користь.

1919 р., 15 серпня

Реввоєнрада, на неодноразове звернення начдивів І. Дубового і М. Щорса про об’єднання їх виснажених і малочисельних частин, оголошує наказ про злиття 44-ї стрілецької та 1-ї Української дивізій. Начальником зведеної дивізії призначається М. Щорс, його помічником І. Дубовий.

Знесилені боями, знекровлені війська 44-ї дивізії (уже не 1-ї Української) встали під Коростенем, перегороджуючи дорогу на Київ ворогові.

У книзі В. Винниченка «Відродження нації» є рядки, в яких мова йде про те, що «влітку 1919 року, особливо у серпні, був момент, коли всі справді українські сили могли об’єднатись, незважаючи на різницю у своїх політичних поглядах». Але…

21 липня 1919 року наймолодшого комбрига часів громадянської війни – 20-річного Антона Шарого-Богунського – відкликали з фронту: нібито на нараду до Троцького, бронепоїзд якого стояв у Полтаві. До своїх солдат комбриг уже не повернувся, а призначений на його місце комісар заявив, що Шарий-Богунський направлений на навчання до військової академії в Москві.

Насправді ж до більшовицької столиці відправили телеграму: «Богунський нами розстріляний. 31 липня 1919 року. Місто Кременчуг. Воєнком радянських військ Аралов».

Це була розправа за підписане Шарим-Богунським «контрреволюційне» звернення, в якому, зокрема, говорилось: «Ми опинились під п’ятою комісарів, які поводяться ще гірше, як царські пристави… Влада в Україні повинна бути з українців (всіх, що живуть на Україні), нам не потрібні окупанти… Совітська Росія нам повинна допомагати, але за нашою згодою й без втручання в наші хатні справи… Комуни ніхто не повинен заводить… Ніхто не має права знущатись над вірою народу»

У від’їзд комбрига ніхто не повірив. Відтак стихійний бунт повсталих солдат ледве вдалося придушити.

Надалі С. Аралов, терміново призначений членом реввійськради 12-ї армії, до складу якої входять дивізії М. Щорса і І. Дубового, діє обережніше.

11 серпня 1919 року у власному штабному вагоні, нібито від рук петлюрівців, у Рівному гине командир Новгород-Сіверської бригади Тимофій Черняк, через кілька днів отруєно командира Таращанської бригади Василя Боженка, який мав необережність заявити: «Будете тиснути на нас – перейдемо до Петлюри».

1919 р., 19 серпня, м. Житомир

Щорс присутній на траурній церемонії прощання з командиром таращанців Василем Боженко.

1919 р., кінець серпня

До Києва підходить Російська добровольча армія під командуванням А.Денікіна, якою вже були захоплені Харків, Полтава, Чернігів, намагаючись об’єднатись з військовими силами під командуванням С. Петлюри, які наступали з заходу, щоб заволодіти Києвом. Дивізія, очолювана М. Щорсом, мала не допустити прориву на Коростенському напрямку. Розкиданість її по лісній місцевості вимагала від М. Щорса великого напруження. Піднімаючи бойовий дух, він весь час знаходився на передовій.

1919 р., 30 серпня, с. Білошиця (нині Щорсівка) Коростенського району, Житомирська область

В середині цього дня М. Щорс разом зі своїм замісником І. Дубовим та політінспектором 12-ї армії П. Танхель-Танхілевичем виїхали в район с. Білошиця на місце напрямку основного удару сил супротивника. Під час огляду лінії фронту біля 7-ї години вечора Щорс був смертельно поранений і за 15 хвилин, не приходячи до свідомості, 24-річний начдив помер. Ввечері того ж дня І. Дубовий і П. Танхель-Танхілевич похапцем везуть до м. Коростень тіло загиблого на передовій ніби то від ворожої кулі М. Щорса.

Повернувшись в штаб дивізії, І. Дубовий розповів, що начдив був вбитий на передовій лінії Богунського полку з петлюрівського кулемету. Куля увійшла в скроню і вийшла в потилицю. Сам же Дубовий в той час лежав поряд і своїми очима бачив, як це все відбулося. Ця версія стала по суті офіційною.

Розігрується останній акт комедії: І. Дубовий, як заступник начдива, наказує терміново положити тіло Щорса у труну і закрити його, заборонивши доступ до тіла і огляд його, хоча б зовнішній. За наказом Дубового, тіло Щорса без медичного розтину і обстеження, без складання відповідного акту, було перевезене траурним потягом у Клинці, де його зустрічали Ф. Хайкіна та О.П. Щаденко – член Реввійськради Українського фронту.

1919 р., початок вересня, Клинці

Труну з тілом комдива встановлено у залі і протягом 4-х діб відбувалось прощання курсантів школи червоних командирів, бійців і населення з улюбленим командиром.

Були присутні батько і сестра Миколи Щорса Ольга. А ось, за спогадами С. Аралова, штаб 12-ї армії дізнався про загибель командира 44-ї дивізії тільки 8 вересня 1919 року. Чи далеко розміщувався, чи то в оточенні був? Та ні, якраз переїхав з Києва до Новозибкова, що біля Клинців, тією ж залізничною колією пересувався. Мабуть, тільки незнанням про таку надзвичайну подію, як загибель комдива, могли виправдовувати свою бездіяльність щодо встановлення її причини, складання необхідних офіційних документів.

Дерев’яна, оббита цинковим залізом труна з забальзамованим у розчині солі чи спирту тілом М. Щорса була поміщена у великий ящик з оцинкованого заліза (встановлені розпірки і вільний простір засипаний тирсою), герметично запаяна і траурний потяг з салон-вагоном, в якому знаходилась труна, та 2-ма класними вагонами рушив до Новозибкова. У товарному потязі від Новозибкова труна була відправлена до Самари. Супроводжували її 10 курсантів щорсівської школи, О.П. Щаденко, Ф. Хайкина (Ростова), три її сестри і ще декілька чоловік.

Чому саме Самара? Розглядаються такі причини:

- намагання більшовицької верхівки утаїти дійсні причини смерті комдива;

- друзі і рідні боялися наруги над могилою, як це сталося з похованням Василя Боженка у Житомирі;

- у Самарі жили батьки Хайкиної, які втекли з Новозибкова, коли прийшли німці. А Хайкина збиралася народжувати, хотіла бути ближче до рідних.

1919 р., 13 вересня, м. Самара

Траурний потяг прибув до Самари. І, після виконання всіх формальностей, 14 вересня 1919 року, за участю невеликої кількості людей, переважно військових, які салютували пострілами, без попа, рештки начдива були поховані в тій же великій безформеній труні на місцевому Всіхсвятському кладовищі. Згодом, на прохання Ф. Хайкиної, Самарський губком асигнував 20000 карбованців, а місцевий майстер Баражнилов встановив пам’ятник з білого мармуру, який складався з двох блоків правильної продовгуватої форми. Висота пам’ятника була в людський зріст. На верхньому блоці був висічений лавровий вінок і в ньому напис позолотою: «Начдив 44 Николай Александрович Щорс. 1895-1919 гг.»

Запису про поховання М. Щорса у книзі реєстрації померлих і похованих на цьому кладовищі не було.

1921 р., м. Самара

Бойовим соратником Щорса Й.П. Тищенком була встановлена огорожа навкруги могили. Протягом наступних років могилу ніхто не відвідував. Кладовище закрили, пам’ятник зруйнували. А у 1931 році самарське кладовище, яке знаходилось у центрі міста, біля вокзалу, за рішенням місцевої влади було зрите. Всі могили зрівняли з землею, а звільнена площа пішла під забудову.

1949 р., 16 травня, м. Куйбишев (Самара)

Після невдалих спроб у 1936 та 1939 роках знайти місце поховання Миколи Щорса, з ініціативи працівників Щорського музею, звернулись до старожилів за спогадами. В результаті за допомогою кладовищенського сторожа та людей, які брали участь у похованні, почали цілеспрямовано проводити розкопки. Згодом комісія констатувала: «16 травня 1949 року на території кабельного заводу поблизу електроцеху на глибині 2 м (0,5 м із яких були засипані щебенем) знайдено цинкову труну незвичного формату, яка за описом дружини Щорса – Ростової Ф.Ю. схожа на труну з залишками М. Щорса». Під час її впізнання тов. Ферапонтов І.М. і Жланов С.І., які особисто брали участь у похованні М. Щорса у вересні 1919 року, підтвердили, що вона дійсно являється труною з залишками М. Щорса.

У зв’язку з пошуками місця поховання М. Щорса виникає ще одне запитання: чому його не могла вказати Фрума Хайкина (Ростова)? Вона була присутня на похованні, у Куйбишеві (Самарі) жили її батьки, до яких вона мала приїздити з Москви, є свідчення, що в роки Великої Вітчизняної війни вона сама проживала в Куйбишеві. Виходить, навіть на могилу не навідувалась. Як був шанованим командиром – і вона поруч з різними власними потребами, а пішов з життя – і з пам’яті геть? Чи знала, як загинув Щорс і не хотіла розкриття правди, щоб не ганьбити систему?

Хайкина-Ростова досить успішно пробивалась у житті. Завдяки своїй енергії влаштувалась у Москві, а як у 1935 році підсвітила їй створена всесоюзна слава Миколи Щорса, то потурбувалась і про всі пільги для себе, як дружини героя. Доки соратники комдива не «зробили серйозне промивання мозку» і порадили краще більше уваги приділяти зібранню і збереженню матеріалів про чоловіка, що вона і почала робити.

1949 р., 5 липня, м. Куйбишев

Зроблений судово-медичний висновок про смерть М. Щорса на основі акта ексгумації і медичного вивчення трупа.

У приміщенні трупарні проведено розкриття труни. В перший момент після зняття кришки, були добре видні загальні контури голови з характерною для Миколи Щорса зачіскою, вусами та бородою. У присутньої при цьому Ольги Щорс зжалося серце, вона до останнього моменту не вірила, що це її брат. При вільному доступі повітря ці обриси швидко почали змінюватись і перетворюватись у безформну масу.

При огляді черепа був знайдений наскрізний отвір. Уважно його вивчивши, комісія зробила висновок: «Смерть Щорса М.О. відбулася від наскрізного вогнестрільного ураження потиличної і лівої половини черепа… Отвір в області потилиці слід вважати вхідним… Отвір, розташований в лівій тім’яній області, слід вважати вихідним. Загинув від пістолетного пострілу в потилицю з відстані 5-10 кроків. Постріл відбувся в напрямі ззаду наперед, знизу вверх і трохи з права на ліво.»

1949 р., 10 липня, м. Куйбишев

О 14-й годині сонячного дня відбулося перепоховання останків М. Щорса. Труну було встановлено на лафеті і в супроводі почесного корпусу доставлено на нове кладовище. Перед похованням відбувся траурний мітинг, на якому були присутні бойові товариші М. Щорса, сестра Ольга Олександрівна, Ростова Ф.Ю. та делегація з УРСР.

***

Впродовж десятиліть документ з висновками смерті М. Щорса носитиме гриф «Совершенно секретно». Невідомо і прізвище того, хто натиснув на курок і за чиєю командою.

На виконавця «замовлення» указує у своїх споминах колишній командир окремої кавалерійської бригади С. Петриковський: «Біля Щорса з одного боку заліг Дубовий, з іншого – Танхиль-Танхилевич, який стріляв з браунінгу. Якщо у противника, то це не мало змісту – він був далеко. Значить?» Генерал робить висновок, що уповноважений реввоєнради стріляв у Щорса. Хоча тексти допитів репресованих у 30-х роках К. Кв`ятека (командира полку 44-ї дивізії) і І. В. Дубового, свідчать про те, що Дубовий зізнався, що він вбив М. Щорса, а Кв`ятек повністю це підтвердив. Та й пуля увійшла з правого боку, де лежав Дубовий. Однак, враховуючи умови, в яких ці люди підписали зізнання, їх не можна сприймати як факт незаперечний.

Незаперечним є одне: смерть Миколи Щорса – добре сплановане політичне вбивство.

Вже в перші дні після загибелі командира обставини його смерті викликали неоднозначну реакцію серед бійців дивізії. На шикуванні, де було оголошено наказ про вступ І. Дубового на посаду начальника дивізії, хтось із богунців намагався викрикнути на його адресу якусь образу, але ті, хто стояв поруч, не дозволили: «Мовчи! Теж хочеш кулю отримати?»

Викликала підозру і поведінка І. Дубового, який власноруч перев’язав голову пораненого начдива, заборонивши медсестрі зробити професійну перев’язку. Бійці, які знаходились поблизу, стверджували, що на час загибелі Щорса ворожий кулемет уже не строчив. Натомість вони чули револьверні постріли. Здивування викликало зникнення П. Танхіль-Танхілевича навіть і зі штабу 12-ї армії.

Особовий склад дивізії був обізнаний з історією конфлікту між штабом дивізії Щорса та командуванням 12-ї Армії. С. Аралов (член реввійсьради 12-ї армії) двічі вирішував і намічав зняти Щорса, але боявся здійснити свій задум. Він доповідає Л. Троцькому: «Командний склад в більшості не відповідає своєму призначенню. Багатьом місце на лаві підсудних. Командир дивізії вважає себе якимсь «царьком»… 1-й Богунський полк, його командний склад – контрреволюціонери… Богунський полк являє собою загрозу Радянській владі».

І відповідь: «Тільки після чистки і освіження командного складу буде можлива рішуча чистка червоноармійської маси». 28.06.1919. Голова реввійськради Л. Троцький.

Популярність Щорса серед бійців 44-ї дивізії була настільки великою, що наказ про його зняття міг мати непередбачувані наслідки.

Приводом для поглиблення конфлікту була і відмова штабу 44-ї дивізії виконувати наказ про переведення дивізії на східний фронт. Це було розцінене як свавілля і апломб молодого командира. Але причини такого рішення Щорса були набагато глибшими. Його дивізія була національною за складом, із селян Чернігівщини та інших губерній, що пішли за Щорсом відстоювати свою землю, а не воювати на сході в інтересах Росії.

Нервово відреагував Щорс і на наказ кинути в бій курсантів школи Червоних командирів, створеної за його ініціативи. В них він бачив майбутніх командирів, а штаб 12-ї армії – свій резерв.

Політкомісари з Москви також прагнули викоренити «отаманщину і націоналізм», не довіряли українським командирам. Згодом відзначали:

- Щорс ніколи не був комуністом;

- за своїми поглядами був далекий від більшовиків і революційного руху загалом;

- він надав полку ім`я Богуна – націоналіста. Радянське командування заборонило називати полк Богунським, Щорс не виконав наказу;

- називали українським націоналістом, сепаратистом.

Додати ще заздрість до молодого і талановитого комдива, популярність якого дедалі зростала.

Причину загибелі Миколи Щорса, ніби між іншим, сформував у своїх мемуарах «видатний військовий і партійний діяч» С. Аралов: «Нажаль, впертість в особистій поведінці привела його до передчасної смерті».

***

Менш ніж за рік Микола Щорс пройшов бойовий шлях у громадянській війні в Україні від командира полку до начальника дивізії, яка на час його призначення мала 30-ти тисячний склад. За мужність і хоробрість був нагороджений золотою зброєю. Він не тільки переможно воював, але й вдало розробляв військові операції, які дозволяли отримувати перемогу на тих ділянках, де вона здавалась неможливою. Умілий стратег і тактик, він умів згуртувати людей і користувався серед бійців повагою і авторитетом, забезпечував сувору дисципліну. За Щорсом і його дивізією немає шлейфу кривавих репресій, єврейських погромів, безжального мародерства. Він дійсно був народним ватажком і мав величезну популярність серед населення Лівобережної України. Стояв у витоків створення Української армії, частини якої формувались завдяки високому підйому національно-визвольного руху, спрямованого спочатку проти німецьких загарбників, а потім на вирішення соціально-земельних питань, та просуваючись вглиб України і стикаючись з реаліями більшовицьких нововведень, все більше набували національного забарвлення.

Освічена молода людина з багатим духовним світом, з мрією реалізуватися у житті як лікар, Микола Щорс за обставинами часу став талановитим військовим командиром з твердим характером, незгасною енергією, особистою хоробрістю і великою повагою та турботою про підлеглих.

В долі Миколи Щорса – трагедія українського народу, втягнутого у громадянську братовбивчу війну. В ній не може бути ні переможців, ні переможених, є тільки біль від втрати кращих його синів.

Пам'ять у світлинах

Використані джерела:

БОЖКО О.І. Повстанська армія України (осінь 1918 р.): створення, організація, структура, склад / О.І. Божко // Український історичний журнал. – 2009. – № 4. – С. 107-129.

ГИМПЕЛЬСОН Е.А. А были ли убийцы? Тайна гибели легендарного начдива Н.А. Щорса: взгляд сквозь годы / Гимпельсон Евгений Аркадьевич, Пономарёв Евгений Валерьевич // Военно-исторический журнал. – 2010. – №11. – С. 44-47.

ГОЛИК Н. Щорсу не было и двадцати пяти / Н. Голик // Унечская газета. – 2008. – 14 нояб. – С. 3.

ГОЛИК Н. Фильм о начдиве снимали долгих пять лет / Н. Голик // Унечская газета. – 2010. – 25 мая. – С.2.

ДОНЧЕНКО Ю.В. Микола Олександрович Щорс – людина, полководець, герой: наук. довідка / Ю.В. Донченко; Щорський історичний музей. – Щорс, 2013.

ЕВГРАШИНА М. Чтобы никто и никогда не узнал правду о гибели Николая Щорса, его убийцы вывезли тело комдива из Украины и похоронили под покровом темноты без всяких почестей / Марина Евграшина, Наталья Бут // Факты. – 2005. – 11 июня.

ЕРОФЕЕВ В. Тайна гибели комдива Щорса / В. Ерофеев // Секретные материалы. – 2011. – №17. – С.14-15.

ЙОГО відвазі молодій, здається, не було зупину: біобібліогр. покажч. / Щорська ЦБ ім. 40-річчя Перемоги, Щорський історичний музей. – Щорс, 2005. – 17 с.

КАРПЕНКО В. Щорс / В. Карпенко. – М.: Молодая гвардия, 1974. – 224 с. – (Жизнь замечательных людей)

МІКУШЕВ В. Трагедія чи зрада? / Віктор Мікушев (Донецьк), Володимир Ребкало (Щорс) // Промінь. – 2004. – 31 лип., 7, 14, 21 серп. – С.5.

НИКОЛАЙ Александрович Щорс. 1895-1919 гг.: биобиблиогр. указ. / Межпоселенческая центральная библиотека; сост.: Е. Лихоманова, И. Ефремова. – Унеча, 2014. – 40 с.

ПЕТРЕНКО – ПЕТРИКОВСКИЙ С. Кто убил Николая Щорса? / Сергей Петренко-Петриковский // Брянская Учительская газета. – 2008. – № 10, 11, 12. – 14, 21, 28 март. – С.8.

ПЕТРИКОВСКИЙ С.Р. Военно-политическая обстановка в Унече осенью 1918 года // Наш край в истории Отечества (Летопись родного края): сборник научно-исследовательских работ по истории края. Вып 2. – Унечский филиал Брянского государственного краеведческого музея, 2013.

ПЕТРИКОВСКИЙ С. Любовь легендарного комдива / Сергей Петриковский // Унечская газета. – 2007. – 27 июля. – С.3

РАХАНСКИЙ Ю. Щорса убили «свои»? / Юрий Раханский // Брянский рабочий. – 2007. – 11 мая. – С.8.

РЕБКАЛО В. Смерть героя: Таємниця загибелі Миколи Щорса / Володимир Ребкало, Віктор Мікушев, Валентина Москаленко // Чернігівщина incognita. Вид. 2-е, випр. і доп. – Чернігів: Деснянська правда, 2008. – С. 304-310.

СИМЧИЧ М. Кого ж зрадив Микола Щорс? / Микола Симчич // Українське слово. – 1998. – 28 трав.

ШПАК В. Постріл у спину / Віктор Шпак // Деснянська правда. – 2007. – 26 черв. – С.3.

ЩОРСКИЙ исторический музей с мемориальным отделом Н.А. Щорса / Отв. за вып., ред. В.В. Москаленко. – Щорс, 2009. – 11 с.

ЩІМ. – ДМ. – 25; Витяг з історичної книги про народження М.О. Щорса.

ЩІМ. – ДМ. – 2281; Квятек К.Ф. Копия воспоминаний.

ЩІМ. – ДМ. – 900; Листи М. Щорса до В. Башкирової.

ЩІМ. – Н –ДП – 3260; Листи Миколи Щорса до Ф. Хайкиної.

ЩІМ. – ДМ. – 29; Лист М. Щорса до родички, 1914 р.

ЩІМ. – Д.Н. – 709; Спомини А.І. Нікітіна.

ЩІМ. – ДМ. – 627; Спомини О. Щорс про Миколу.

ЩІМ. – ФМ. – 87; Ф. Ростова-Щорс, О. Щорс, В. Щорс біля гробу з останками М.О. Щорса на міському кладовищі 10 липня 1949 року м. Куйбишев.

ЩІМ. – Д.М. – 71; Фотокопія акту лікарського огляду М.О. Щорса про стан здоров’я, 1917 р.

Кiлькiсть переглядiв: 2307