щорська цбс

10 січня 2016 р. – 110 років від дня народження Рахліна Натана Григоровича (28.12.1905 [10].01.1906 – 28.06.1979 рр.) – видатний український диригент, відзначений найвищими державними нагородами, професор, уродженець м. Сновськ.

Натан Рахлін залишив незабутній слід в історії світової музичної культури.

Його дідусь був ковалем, діти якого мали великі музичні здібності, співали, грали на різних музичних інструментах. Серед них і батько майбутнього диригента. У двадцять років він поїхав на навчання до Варшавського філармонійного училища військових капельмейстерів. Повернувшись до Сновська, організував самодіяльний оркестр, який брав участь у музичних вечорах та музичному оформленні спектаклів приїжджих драматичних труп.

Саме в такому творчому середовищі і проходило дитинство Натана Рахліна, який народився 10 січня 1906 року. Ось що він сам згадував про ті роки: «Навчати музиці мене ніхто не збирався. Занадто багато турбот було у батька, щоб серйозно думати про музику... Маючи гарний слух і пам’ять, я швидко сам навчився так-сяк грати на скрипці (у 3,5 роки), підбираючи почуті пісні і танці або копіюючи скрипалів, що випадково приїжджали до нас. У шість років мене у нашому містечку називали вундеркіндом. Мені було усього сім років, коли я наважився виступити з концертом Мендельсона, граючи його... на слух».

Коли Натану виповнилося 9 років, батько відвіз його до Чернігова, де він вступив до музичного училища. Однак йшла Перша світова війна, батька мобілізували. Натан повертається до Сновська, працює скрипалем у кінотеатрі, потім керівником («стоячим скрипалем») весільного оркестру, свого часу створеного батьком. Одночасно навчається у місцевій гімназії.

Далі для хлопця з незвичайними музичними здібностями було навчання у Київській консерваторії та на диригентському факультеті музично-драматичного інституту ім. В.Г. Лисенка. Потім стрімка кар’єра. 1931 р. – Рахлін диригент оркестру Харківського радіо, 1935 р. – диригент симфонічного оркестру Донецького обласного радіокомітету, 1937 р. – головний диригент Державного симфонічного оркестру України. На цій посаді він був 25 років, виключаючи лише час війни, коли керував державним симфонічним оркестром СРСР. Його оркестр був лабораторією української симфонічної музики, провів біля 5 тисяч концертів. Сам Н. Рахлін записав на платівки та у фонди Українського та Всесоюзного радіо понад 100 творів української класики.

Як зазначає Анатолій Чемерський у статті «Тріумф і трагедія диригента», Рахлін «...створив неповторний виконавський стиль. Він приніс у нього відвертість, красу і щирість своєї душі, нерозривно пов’язаної з Україною. Ті, хто слухав симфонічний оркестр під його управлінням, завжди згадують, як щиро й емоційно, з якою теплотою він звучав. Так не звучав жоден оркестр у світі. І не міг звучати, бо в нього не було Натана Григоровича Рахліна».

Але величезні масштаби творчої особистості диригента, педагога і громадянина, яким був Натан Григорович, не можуть заступити Рахліна – людину скромну і невибагливу у побуті, байдужу до одягу, надзвичайно просту у спілкуванні з людьми.

1966 року, волею долі опинившись у Казані, Рахлін створює Державний симфонічний оркестр Татарської автономної республіки, один з кращих у Європі, з яким дарує слухачам чудові концерти.

З 1967 року він – професор Казанської консерваторії. У Казані і помер у 1979 році. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Натан Рахлін завжди пам’ятав про те, що він народився у нашому місті. Тривалий час листувався з вчителькою російської мови і літератури школи №1 Марією Соломонівною Буденець. На жаль, листи ці не збереглися. Їй же він надіслав дві свої фотографії, на одній з яких напис: «Дорогим моїм землякам - щорсівчанам. Професор Н.Рахлін».

1986 року, в рік вісімдесятилітнього ювілею Н.Рахліна, до Щорсу приїжджав Державний симфонічний оркестр Татарської АРСР. Це було дійсно свято музики. Присутні на концерті мали можливість ще раз пересвідчитись, що ім’я нашого земляка – серед найвидатніших музикантів сучасності.

Пам’ять про Натана Рахліна живе. У 1997 році його ім’я було присвоєне Щорській дитячій музичній школі, при якій створений музей Натана Рахліна. Внуком диригента виготовлена і установлена на школі меморіальна дошка.

Міськрада прийняла рішення по перейменування провулку Рози Люксембург на вулицю Натана Рахліна на честь видатного музиканта.


щорська цбс

Цьогоріч 14 січня світова громадськість відзначає 105 річницю від дня народження відомого письменника Анатолія Наумовича Рибакова (1[14].01.1911, Держанівка Носівського району Чернігівської обл – 23.12.1998 рр., Нью-Йорк), життя і творчість якого доля пов`язала і з нашим краєм.

«Поехал я в Щорс, остановился в Доме колхозника, дали мне единственную комнату с телефоном – писатель из Москвы!

Небольшой полурусский-полуукраинский городок, те же два базара, старый и новый, я их помнил с детства, столовая возле станции, где задешево и вкусно можно пообедать наваристым борщом и бефстрогановом, пожарная каланча, вместительный дедушкин дом на Большой Алексеевской, теперь в нем горсовет, знакомые улочки и переулки, но живут здесь новые люди, от трехтысячного еврейского населения осталось двести человек». Це рядки з «Роману-спомину» Анатолія Рибакова. А до Щорса у 70-х роках минулого століття він приїжджав збирати матеріал для свого нового роману, який мав початкову назву «Рахиль», а потім «Важкий пісок». Свідчення збирались крихтами. «Постепенно у меня создалась картина того, что происходило в Щорсе, я хорошо помнил своих дедушку и бабушку, дядей, ясно представлял себе Рахиль и Якова. Мог уже точно сказать, как бы каждый из них действовал в этих обстоятельствах, что бы делал и как себя вел. Все, что произошло с этими людьми, произошло со мной. Над городом опустилась ночь, я бродил в этом мраке по тем же улицам. И тени замученных брели рядом со мной от дома к дому».

Протягом 1977 року роман «блукав» літературними журналами і тільки з рядом купюр був надрукований у 1978.

Анатолій Рибаков народився 14 січня 1911 року. Його дитячі роки пройшли у м. Сновськ, де жив у діда Авраама Рибакова.

З 1919 року сім`я переїжджає до Москви.

У 1930 Анатолій вступає до інституту інженерів транспорту, а у 1933 був арештований за контрреволюційну агітацію і засуджений на 3 роки. З 1938 по листопад 1941 – головний інженер Рязанського обласного управління автотранспорта. Пройшов війну в автомобільних військових від захисту Москви до штурму Берліну. За відвагу у боях визнаний як не маючий судимості. У 1960 році повністю реабілітований.

Помер 23 грудня 1998 року у Нью-Йорку, похований у Москві.

Як письменник Анатолій Рибаков став відомий після війни своїми повістями «Кортик», «Бронзовий птах», романом «Катерина Вороніна», трилогією «Пригоди Кроша. Канікули Кроша. Невідомий солдат», романами «Важкий пісок», «Діти Арбату» та інші.

«Я выполнил дело жизни» – говорив Рибаков, – написал роман о сталинском времени и опубликовал его при своей жизни. Написал и автобиографию, как бы подводя итог («Роман-воспоминание»). Теперь я получаю шесть лет (саме стільки обіцяли йому лікарі в Америці після операції на серці). Я хочу написать роман о конце ХХ века, об истории разрушения сначала Совесткого Союза, а теперь и России».


щорська цбс

24 січня 2016 р. – 90 років тому народився Дудко Іван Петрович (24.01.1926 – 26.01.2014 рр.) – краєзнавець, поет, член Національної спілки журналістів України, уродженцю с. Хрінівка Щорського району.

Писати Іван Петрович почав ще коли служив у Радянській Армії під час війни з Японією. Він працював у районних газетах Чернігівщини – «Колгоспний промінь» та «Сільські новини» (Городня), «Шлях перемоги» (Березна), «Промінь Жовтня» (Щорс). Був кореспондентом, завідувачем відділу, відповідальним секретарем, заступником редактора, редактором. Мабуть тоді і виник у нього інтерес до краєзнавчих сюжетів, хоча Івана Петровича завжди цікавив не лише сьогоденний перебіг подій рідного краю, а й його минуле, люди, які творили історію. Так журналіст став автором книжок «М.Г. Кропив’янський», «Онук комунара», «Живуть брати над Жеведою» та ще багатьох інших. Він також написав історію Городні.

Про свою малу Батьківщину Іван Петрович розповів у збірці «Рідна Хрінівка моя». Дослідження, нариси, етюди, вірші. Тут і архівні матеріали з історії села, і спогади земляків, і поетичні замальовки з сільського життя.

Особливо цікавими є роботи І.П. Дудка про М.М. Могилянського, С.Д. Носа, П.Ф. Охріменка, Д.В. Петровського, В.Г. Чумака, С.М. Шуплика та інших представників літературної та культурної спадщини.

Він – автор збірок віршів «В далеч юну помандрую», «Коди осені й любові», «Література в мініатюрах», «Розлилось житейське море», «Городнянщина». Багато віршів І.П. Дудка покладено на музику самодіяльним композитором А.Я. Аржанніковим. Вони склалися у збірку з теплою назвою «Нам зозуля накувала...».

Жив і помер у м. Городня.


щорська цбс

20 лютого 2016 р. – 90 років від дня народження та

28 серпня 2016 р. – 25 років від дня смерті Вакуловської Лідії Олександрівни (20.02.1926 – 28.08.1991 рр.) – неординарної людини і безкомпромісної письменниці. Народилася у м. Сновськ (Щорс) Чернігівської області.

Багатьма талантами була наділена наша славна землячка Лідія Олександрівна Вакуловська.

Випускниця театрального інституту ім. Карпенка-Карого, вона у 1951 році повертається додому і працює керівником драмгуртка. Поставлені нею спектаклі сучасники згадують і до сьогодні.

Далі журналістика. Північ, далека Чукотка, де працювала протягом трьох років. У 1963 році в Магадані виходить у світ перша книга «Пурга уходит через сутки».

Потім Лідія Олександрівна живе в Мінську. Будучи вже членом Спілки письменників, попадає в опалу. Вона їде на рік на Колиму. З’являється роман «Путёвка в белую долину», повість «Романтик» та інші.

Письменниця багато і плідно співпрацює з часописами «Наш современник», «Знамя», «Октябрь», «Москва», «Неман», «Север». І завжди поспішає до рідного міста, де на неї чекає мати. Останні роки Лідія Олександрівна прожила у Щорсі. В цей час вона пише на місцеві сюжети. Так з’явилися повісті «Белый бычок», «Свадьбы», «Чудеса в решете», «Главарь шайки» та ряд оповідань. Їх відзначає життєлюбність, добрий український гумор, глибоке знання життя.

1990-го року у Мінську вийшла збірка «Сколько бы ни пришлось, буду ждать». Її більшу частину складають «Черниговские сказания», написані гостро і нещадно-викривально, повість «Вольфрам – метал твёрдый», оповідання «Премия», написані ще у 1958-1960 рр. Ця збірка стала останньою.

28 серпня 1991 року Лідії Вакуловської не стало. Її творча спадщина складає понад 20 книг. Вона є автором кіносценаріїв «Лушка», «Саша-Сашенька». Її твори друкувались у США, Канаді, Бельгії, Голландії, Угорщині» та інших країнах.

Останні роки прожила у м. Щорс, похована на міському кладовищі, поряд з могилою матері, яку вінчає чудовий пам’ятник, знак вдячності від люблячої дочки.

5 років тому, 23 червня1911 р.,відбулося встановлення меморіальної дошки на будинку, в якому проживала Лідія Вакуловська.


щорська цбс

29 березня 2016 р. – 75 років від дня народження Тереховича Леоніда Никифоровича (26.03.1941– 22.08.1992 рр.). – талановитий поет, борець за справедливість, політв΄язень, уродженець с. Кучинівка Щорського р-ну.

Дід Яким був активним учасником революції 1905 і 1917 рр. – розстріляний більшовиками 1931 р. як близький до «Спілки визволення України». Обидва його сини – Никифор і Леонід – теж віршували. Цей дар дістався й онукові. Дідові вірші згоріли в хаті під час Другої світової війни, а онук сплатив за свої вірші сповна.

Закінчив середню школу. Служив в армії під Тамбовом (Росія). Працював на цегельні, був електриком, будівельником, кіномеханіком. 1968 р., обурений несправедливістю колгоспного парторга, побив його і був ув΄язнений на 1 рік за ст. 206 КК УРСР «хуліганство». Характер мав гарячий, запальний, з загостреним почуття справедливості. Батьки коханої дівчини заборонили їй одружуватися з Леонідом – він так і залишився самотнім.

1971 р. Терехович прочитав у районній газеті, що в його селі 100% виборців проголосували «за» єдиного кандидата в депутати замість вибулого, коли насправді виборча дільниця цілий день була на замку. 8.03.1971 р. написав про це листа до Швеції коментатору радіостанції «Свобода» Віктору Франку. Лист був вилучений на пошті, органи КГБ провели в автора обшук, вилучили його вірші, зокрема «Задолизы» та «О борьбе с идеологическими диверсиями» (писав тоді російською мовою). Останнього вірша він послав у Москву гр-ну Стрижку. Вилучили також написану Тереховичем на початку 1971 р. відповідь на відкритий лист американського співака Діна Ріда О. СОЛЖЕНІЦИНУ. КГБ виявив, що автор у віршах і листах «зводить наклепи на КПРС, на одного з керівників КПРС, паплюжить радянську дійсність». Заарештований 15.03.1972 р. і спочатку звинувачений за ст. 62 КК УРСР у проведенні антирадянської агітації та пропаганди. Проте судова колегія у кримінальних справах Чернігівського обласного суду на закритому засіданні 1.07.1972 р. винесла вирок за ст. 187-1 «розповсюдження завідомо наклепницьких вигадок, що паплюжать радянський державний суспільний лад» – 2 р. ув΄язнення в таборах суворого режиму. Звинувачений також у систематичному прослуховуванні зарубіжних радіостанцій, написанні низки віршів «наклепницького змісту»: «Кое-что о рекламе…», «Москве украинский народ…», «Есть в деревне сельсовет…», «Сказка о работнике балде», «В литературе Шолохов мог бы сделать шороху».

Карався в зоні № 46 (с. Катеринівка Сарненського р-ну Рівненської обл.). Звільнений 1974 р., та через рік знову опинився в тій же зоні на 5 р. за бійку, хоча його дії були лише відповіддю на напад. Вийшов на волю 1980 р.. Працював кіномеханіком. 1988 р. запроторений на два роки в ЛТП (лікувально-трудовий профілакторій) у с. Мартусівка Бориспільського р-ну на Київщині. Там несподівано захворів (порушення мозкового кровообігу) і терміново комісований. Через 20 діб удома удар повторився. Ходив по лікарнях, домагався інвалідності – його запроторили в психлікарню. Вирятував його звідти голова обласного відділення Спілки письменників Станіслав Реп΄ях. Влітку 1990 р. вони зустрілися, С. Реп΄ях похвалив вірші Тереховича і спитав, чи не пробував він писати мовою діда. Він перейшов на українську. Збереглися два зошити зі 121 віршем. Вони, як і російськомовні, за оцінками критиків, позначені талантом, зрозумілі кожному, правдиві та гостро критичні щодо влади. Багато віршів раніше були конфісковані і пропали.

Сприяннями С. Реп΄яха 1990 р. Тереховича прийняли на роботу сторожем Кучинівської школи. Брав участь у роботі районного осередку НРУ. 15.05.1991 р. по чернігівському обласному радіо вперше прозвучали його вірші. Їх почала публікувати районна й обласна преса. 1992 р. С. Реп΄ях разом з автором готував до друку збірку, куди мали увійти також і дідові вірші. Та цей творчий спалах був обірваний: у серпні на вокзалі у м. Щорс поета не відомо чому тяжко побили міліціонери. 22.08.1992 р. він самотньо помер у своїй хаті. Останні його вірші позначені передчуття смерті: «Коли помру – це буде скоро…». Похований у рідному селі.


щорська цбс

27 липня 2016 р. – 80 років від дня народження та

18 вересня 2016 р. – 10 років від дня смерті Каравайка Григорія Івановича (27.07.1936 – 18.09.2006 рр.) – вченого-мікробіолога.

Доктор біологічних наук. Створив наукову школу «Рудна мікробіологія, біотехнологія переробки твердих корисних копалин». Їм відкрито ряд нових груп бактерій, створені нові біогідрометалургічні технології. Деякі з них отримали світове визнання. У 1984 р. присвоєно звання професора. У 1990 р. обраний членом-кореспондентом Академії наук СРСР, лауреат премії ім. С.Н. Виноградського. Автор і співавтор 6 книг і 300 наукових статей, біологічного енциклопедичного словника. Викладав в МДУ. З 1974 року – заступник директора інституту мікробіології РАН по науці, завідуючий лабораторією, член ряду Вчених Рад у Російській Академії наук і в НДУ. Голова наукової Ради РАН по мікробіології, член редколегій низки закордонних і вітчизняних наукових журналів. Уродженець с. Кучинівка.


щорська цбс

15 жовтня 2016 р. – 150 років від дня народження Платона Сергійовича Порецького (3 [15].10.1846 – 9 [22].08.1907). Математик, астроном, логік, публіцист, вніс вагомий вклад у розвиток науки.

Більшу частину свого життя він провів на Україні. Народився в сім’ї військового лікаря у м. Єлісаветград Херсонської губернії (нині Кіровоград), де минули його дитячі роки. У Полтаві здобув середню освіту.

Серйозне захоплення астрономією прийшло до майбутнього вченого в юності. А яка ж астрономія без математичного апарату, без складних вирахувань? З інтересом вивчає він математику, яка вимагає логічно послідовних побудов, дисциплінує і розвиває розум. На фізико-математичному факультеті Харківського університету помітили захоплення юнака і по закінченню навчання залишили на кафедрі астрономії. Платон Сергійович у 1870 році успішно склав магістерський іспит і остаточно визначив для себе шлях до науки. Він був залишений професорським стипендіатом на кафедрі астрономії. У 1874 році був відправлений у Пулковську обсерваторію для підготовки до спостереження проходження Венери, звідти на призначену для нього станцію - Астрахань.

1876 року Порецький був обраний астрономом-спостерігачем Казанського університету. Університетська обсерваторія за багатством і якістю обладнання могла суперничати з першокласними європейськими обсерваторіями. Раніше нею завідував творець нової Невклідової геометрії, ректор університету М.І. Лобачевський, тут працював один із найвидатніших російських астрономів, член-кореспондент Академії наук М.А. Ковальський.

Солідні наукові традиції і творча атмосфера сприяли розкриттю таланту молодого вченого. За свідченням колег, П.С. Порецький виявився чудовим спостерігачем, успішно вивчав рух нещодавно відкритої „на кінчику пера” планети Нептун. Він робив численні спостереження за зірками, результатом цього стали два томи його наукових праць, які були оформлені у вигляді дисертації „Історичний нарис теорії астрономічної рефракції за останні 30 років”. 1886 року відбувся її захист. Висновки молодого вченого були надзвичайно цінними. Йому присуджена вища вчена ступінь доктора астрономії, а Дмитро Іванович Дуб’яго, який очолював кафедру астрономії (що з 1884 року стала називатися кафедрою астрономії і геодезії), клопотався про нагородження його золотою медаллю. Відтоді Порецький працював на посаді приват-доцента університету.

У 1884 - 1888 р. Порецький продовжує спостерігати зірки «казанської зони» (відмінювання 75-82 градуса) Міжнародного каталогу, спостерігає й обчислює покриття зірок Місяцем, спостерігає опозицію Марса, комети на меридіанному колі. Платон Сергійович читає сферичну тригонометрію.

Ще більш вагомий вклад Порецького в іншу науку – математичну логіку, якою він зацікавився на самому початку її становлення. У 1880 році вийшла з друку його перша стаття, потім цикл статей з математичної логіки, яка визначалась ним як «логіка за предметом, математика за методом».

Його праці з цієї галузі математичної науки були свого часу єдиними у Росії і носили новаторський характер. Він став першим російським вченим, який читав лекції з математичної логіки та її додаткам до теорії можливостей. Порецький займався головним чином проблемами алгебри логіки, що розуміється їм (у розвиток ідей Дж. Буля, У.С. Джевонса та Е. Шредера) як “числення логічних рівностей”. Комбінаторно-логічні результати Порецького у цій області, зокрема його теорія так званих канонічних форм (що узагальнює класичну теорію «нормальних форм» у логіку висловлень), уплинули на подальший розвиток математичної логіки (наприклад, на роботи американського логіка ХХ сторіччя А. Блейка, на “Алгебру логіки” Л. Кутюра).

Ряд робіт Порецького був опублікований спочатку французькою мовою. Всього у нього тільки з математичної логіки видано 15 праць. Вони були єдиними у свій час дослідженнями у Росії і зберігають своє значення і зараз. Найважливіші з них: „Сім основних законів теорії логічних рівностей і нерівностей”, “Деякі додаткові закони теорії логічних рівностей”, „Про способи розв’язання логічних рівностей і нерівностей і про обернений спосіб математичної логіки”, „Про основи математичної логіки” та ін. Брав заочну участь у ряді міжнародних наукових конгресів, вів активне листування як із російськими, так і іноземними вченими.

Незважаючи на слабке здоров’я, Платон Сергійович знаходив час і для громадської роботи. Після заснування в Казані секції фізико-математичних наук при товаристві дослідників природи, він брав активну участь у її роботі. Був її секретарем, скарбником, а потім і довічним членом.

Порецький був всебічно обдарованою людиною. Кілька років він працював редактором ліберальної газети „Казанський телеграф”, в якій друкувалися його переклади з Беранже.

З 20.07 до 25.08 1887 року П.С. Порецький, Д.І. Дуб’яго та А. М. Ковальським разом зі студентами Я.П. Корнух-Троцьким і А.В. Красновим виїжджають до В’ятської губернії на спостереження сонячного затемнення. Однак через погодні умови експедиція виявилася невдалою.

У 1889 році П. Порецький був змушений залишити педагогічну роботу через тяжку хворобу. Йому була призначена пенсія і він повернувся на Україну. Одружившись з тоді уже вдовою Софією Дмитрівною Ренчицькою, переїхав у с. Жовідь Чернігівської губернії, поселившись у будинку, збудованому в 1854 році її батьком, дрібним землевласником Дмитром Ренчицьким. Біля будинку був посаджений великий сад, поодинокі дерева якого збереглися ще й досі.

18 років прожив Платон Сергійович у Жоведі. Ні на день не залишала його зацікавленість наукою, творча робота. Як згадує старожил села В.Г. Зуб, біля будинку Порецьких була збудована десятиметрова башта, з якої вчений спостерігав за небесними світилами. Часто бачили, як він «ходив із трубою і дивився на небо». В цей час він інтенсивно працював. Вже після смерті вченого у 1908 році вийшла у світ одна з основних його праць «Об’єднана теорія логічних рівностей і нерівностей». І в останні роки свого життя Порецький листувався з російськими та іноземними вченими. Смерть застала його, коли він писав чергову статтю з логіки.

Помер Платон Сергійович 9(22) серпня 1907 року, похований на сільському кладовищі, як він і заповідав. На могилі вченого встановили мармуровий пам’ятник, поклали металеву плиту, зробили огорожу. На сьогодні старий пам’ятник не зберігся. Зусиллями учнів і директора школи О.М. Бас був зроблений новий (тумба).

Ще за життя він мріяв збудувати лікарню для селян, вважаючи хворобу великим горем для людей. Після смерті чоловіка Софія Дмитрівна продала землю і на виручені кошти у 1910 році почала будувати лікарню. Закінчилося будівництво в 1913 році. На будиночку була прикріплена чавунна плита з написом, який свідчив, що лікарня побудована на честь Платона Сергійовича Порецького. На жаль, це приміщення було зруйноване у 1941 році, коли радянські війська відступали, щоб не могло служити ворогу.

У реконструйованому панському будинку нині розміщується школа, заняття в якій почались у 1918 році. На будівлі встановлена меморіальна дошка з написом: «У цьому будинку з 1889 по 1907 рр. жив видатний російський вчений, професор, математик Порецький Платон Сергійович».

Про життя і діяльність П.С. Порецького розповідається у роботах Кіровоградського дослідника С.М. Банфелової, в матеріалі «П.С.Порецький» Д.І. Дуб’яги.


2016 р. – 75 років від дня смерті Полторацького Павла Петровича (1869 – 1941 рр.). Земський лікар, громадський діяч. Проживав у Чернігові.

Народився в селі Гірськ Городнянського повіту (нині Щорського району) у 1869 р. у сім’ї дрібного поміщика. Закінчив Лазаревський інститут східних мов у Москві, який готував дипломатів. У цей час у нього розладналися стосунки з батьками, які були проти його шлюбу з простою дівчиною, покоївкою матері. Крім того, він відмовляється від дипломатичної кар’єри, що призвело до повного розриву відносин з батьками. І лише народження онука, якого назвали на честь дідуся Петром, принесло примирення в родині.

Павло Полторацький закінчує Київський університет святого Володимира. Ще будучи студентом медичного факультету, разом з професором К. М. Сапежком він лікував безкоштовно хворих на Подолі.

Після закінчення навчання працював лікарем у різних містечках та селах України. Зокрема, у містечку Сновськ (Щорс) з 1914 по 1917 рік функціонувала приватна лікарня лікаря Полторацького на 5 ліжок. До сьогодні зберігається про чуйного, всебічно освіченого лікаря, який безкоштовно лікував бідних. У Чернігові він також вважався одним із кращих фахівців, працював у різних лікарнях міста. У 1921 р. його запрошують до складу експертної комісії для обстеження мощів святого Феодосія Углицького.

Загинув Павло Петрович Полторацький у 1941 році під час бомбардувань Чернігова фашистською авіацією. Похований він на старому православному кладовищі на Старобілоуській вулиці. Поряд похована і дружина Павла Петровича – Олександра Миронівна (1876-1954). Його син – Петро Павлович – дитячий лікар, головний лікар Городнянської лікарні, загинув 19 березня 1931 року у молодому віці (на 36-у році життя), рятуючи хвору дитину на дифтерію у містечку Бобровиця. Дружина Петра Павловича – Ольга Олексіївна – також була медиком. Після війни вона очолювала відділ охорони здоров’я міста Чернігова. Потім переїхала до Києва, де працювала зав. терапевтичним відділенням у госпіталі інвалідів війни. Померла 1964 року. Онук – Ростислав Петрович – навчався у Чернігові, всю війну працював в евакогоспіталях санітаром. Згодом кандидат медичних наук, був головним невропатологом Київського військового округу. Він листувався з невтомним охоронцем чернігівської старовини Андрієм Антоновичем Карнабедом і заповідав зберегти пам’ять про родину Полторацьких, відкрити в будинку, де вона проживала музейну кімнату чи куточок, присвячений родині. Цей старенький будиночок на проспекті Миру славний не лише його власниками. Тут був своєрідний культурний центр, збиралися відомі громадські діячі, еліта Чернігова: Михайло Жук – талановитий художник; Аркадій Верзилов – історик, краєзнавець, археолог, брав активну участь у політичному і громадському житті міста: обіймав посади міського секретаря та міського голови, був членом чернігівської Громади та «Просвіти»; Ілля Шраг – громадський, політичний і культурний діяч, чернігівський адвокат, депутат першої Державної думи, ідейний натхненник чернігівської «Просвіти» та інші. У будинок приходили і земські лікарі – колеги Полторацьких: Розенель, Дехан, Ковальський, Маслов та художник Іван Рашевський. Сюди приїздили з усієї України поети і письменники, зокрема Микола Хвильовий, Олесь Досвітній, Микола Вороний.

Кiлькiсть переглядiв: 45