4 березня 2015 р. – 130 років від дня народження Ждановича Якова Миколайовича (04.03.1885 – 05.04.1953 рр.) – історика-архівіста, краєзнавця.

Народився 4 березня 1885 р. (за новим ст.) у с. Хрінівка Городнянського повіту Чернігівської губернії (нині – Щорського району Чернігівської області) у старовинній дворянській родині, коріння якої сягало доби Гетьманщини. До цієї родини належали також сестри-революціонерки Олена та Віра Жданович з м. Чернігів.

Навчався у Полтавському кадетському корпусі, Київському військовому училищі і в Петербурзькому Археологічному інституті. Вже в юнацькі роки захопився історією України. Відомий полтавський краєзнавець І. Павловський залучив його до роботи в місцевих архівах. У 1908 р. брав участь у підготовці XIV Всеросійського Археологічного з’їзду в Чернігові, упорядкував відділ рукописів і стародруків влаштованої з нагоди з’їзду виставки старожитностей. Член Чернігівської та Полтавської архівних комісій. Протягом 1911-1914 рр. працював у архівних установах Петербургу і Москви, у 1920-1921 рр. відав охороною палаців і музеїв Південного берегу Криму.

У 1921 р. Я. Жданович переїхав до Чернігова, де невдовзі очолив губернське архівне управління. Завдяки наполегливості Я. Ждановича вдалося врятувати від загибелі документи дореволюційних установ і сконцентрувати їх у губернському історичному архіві. Сучасники відзначали: «зарекомендував себе не тільки як досвідчений і енергійний працівник, але й як чудовий адміністратор-організатор… Закликаний для припинення знищення архівів Чернігівщини, Жданович справився із завданням протягом року. Незважаючи на важкі матеріальні умови установи, Я. Жданович зумів підібрати кадри співробітників, викликати у них інтерес до архівної справи і втягнути їх у роботу».

На думку працівників Укрцентрархіву, діяльність чернігівських архівістів на чолі з Я. Ждановичем могла правити за зразок для усіх регіонів республіки. Разом з тим, він активно співробітничав у губернському істпарті, наполягав на кончій потребі збирання спогадів активних учасників революційного руху на Чернігівщині. Він був одним з ініціаторів утворення студентського історико-архівного гуртка, члени якого допомагали співробітникам губернського архіву впорядковувати документальні матеріали і опрацьовувати окремі сюжети з історії краю. У 1923 р. Я. Жданович входив до складу Тимчасової комісії для архітектурно-археологічного обстеження Спасо-Преображенського собору в Чернігові. Він також запровадив у науковий обіг невідомі раніше архівні джерела з історії революційно-народницького руху на Чернігівщині. Цій проблемі присвячені кілька публікацій Я. Ждановича на сторінках місцевої преси.

У 1923 р. від залишив Чернігів і до 1931 р. працював старшим архівістом-консультантом Центрархіву РСФР. Наприкінці 20-х рр. Я. Ждановичу довелося давати принизливі пояснення щодо свого дворянського походження й служби у царській армії комісії по чистці апарату Центрархіву. Як з’ясувалося, він перебував під наглядом ДПУ ще під час роботи в Чернігові. Зрештою, у 1931 р. Я. Ждановичу було наказано негайно залишити Москву разом з родиною. Внаслідок клопотань впливових колег це рішення було скасоване, але роботу в Центрархіві він втратив і перебивався випадковими заробітками, аж поки у 1936 р. не влаштувався на посаду наукового співробітника сектору рукописів Інституту світової літератури ім. О.М. Горького. У 1941 р. Я. Жданович залишив роботу, пережив у Москві воєнне лихоліття і після тривалої тяжкої хвороби помер у квітні 1953 р.

щорська цбс

6 червня 2015 р. – 120 років від дня народження Щорса Миколи Олександровича (06.06.1895 – 30.08.1919 рр.) – талановитого полководця, учасника громадянської війни.

Народився в м. Сновськ (від 1935 р. Щорс) в сім’ї залізничника.

Закінчив київську військово-фельдшерську школу у 1914 р., Віленське військове училище у 1916 р.

Під час Першої Світової війни воював на Румунському напрямку. За особисту хоробрість, виявлену в боях, та вміле командування ввіренним йому військовим підрозділом 22-річний Щорс достроково здобув звання підпоручика Російської Армії. Тяжка хвороба поставила крапку у його військовій кар’єрі.

У кінці січня 1918 р. Щорс повертається до рідного Сновська. Та залишитися осторонь боротьби за політичний вплив, за владу, за землю, за волю, яка йшла на той час в Україні, він не зміг, розпочавши новий етап своєї військової діяльності у 1918 р. командиром партизанського селянського загону і закінчивши його командиром 44-ї Стрілецької дивізії у 1919 р.

Менш як за рік М. Щорс пройшов бойовий шлях у громадянській війні від командира полку до начальника дивізії, яка на час його призначення мала 30-тисячний склад. За мужність і хоробрість був нагороджений золотою зброєю. Він не тільки переможно воював, але й вдало розробляв військові операції, які дозволяли отримувати перемогу на тих ділянках, де вона здавалась неможливою. Сформував Перший Український повстанський полк ім. Івана Богуна Першої Української Радянської дивізії. У лютому 1919 р. призначався комендантом м. Київ.

Вдалий стратег і тактик, він умів згуртувати людей і користувався серед бійців повагою і авторитетом, забезпечував сувору дисципліну. За Щорсом і його дивізією немає шлейфу кривавих репресій, єврейських погромів, безжального мародерства. Він дійсно був народним ватажком і мав величезну популярність серед населення України.

Його смерть 30 серпня 1919 р. під час огляду лінії фронту у районі с. Білошиця Коростеньського району Житомирської області в результаті досліджень названа огидним політичним вбивством.

29 вересня 2015 р. – 45 років від дня народження Єськова Романа Валентиновича (29.09.1970 – 17.04.1991 рр.) – курсанта Чернігівського вищого училища льотчиків, який ціною власного життя запобіг можливого падіння літака на с. Заріччя.

НП сталася 17 квітня 1991 р.. Курсант Роман Єськов виконував самостійний навчально-тренувальний політ на літаку Л-39, борт №16, позивний "66". Спалахнув двигун. Літак міг впасти на населений пункт. Відводячи літак від житлових будинків, льотчик втратив час для власного порятунку. Літак "звалився", тобто втратив стійкість і почав різко втрачати висоту. Катапультування відбулося на малій висоті і під великим креном. В результаті пілот загинув.

щорська цбс22 грудня 2015 р. – 90 років від дня народження Полевика Василя Івановича (22.12.1925 – 09.10.1999 рр.)– музиканта, хорового диригента. Почесний громадянин с. Займище.

Заслужений працівник культури України, лауреат обласних премій ім. Г. Верьовки, Фонду Культури, ім. Б. Грінченка й багатьох інших високих нагород. З його ім’ям пов’язані найвищі злети Займищанських хористів і ще десятків самодіяльних ансамблів і хорів Чернігівщини впродовж другої половини ХХ століття. Подвижник у збиранні, збереженні і пропаганді пісенної спадщини Придесення. Людина дивовижної душевної краси і щедрості, гармонійності й цільності, безмежної закоханості у свій край, у його фольклорні скарби. Обійшов і об’їхав сотні разів усі райони області, інколи по 600 км за день, а ввечері ще й репетиції в селах. З 1,5 тисячі населених пунктів побував щонайменше в тисячі.

Отже з найвищих, неперебутніх звершень Василя Івановича Полевика – 4500 зібраних ним, розшифрованих та перекладених на ноти народних пісень рідного краю, з яких понад 200 він записав у с. Займище.

Мав прикрість, що не встигає записати ще десь з 1,5 тисячі пісень, які мабуть загубляться в пам’яті співучої Чернігівщини.

Видав більше 20 збірок народних пісень Чернігівщини.

Народився 22 грудня 1925 року.

Закінчив у 1941 році Займищанську семирічку. В 1940 році залишився без матері, а в 1942 році, під час німецької окупації, німці розстріляли батька – організатора і першого голову колгоспу ім. Петровського.

Підлітком Василь Іванович потрапив у німецьку неволю, служив у маєтку бауера до визволення в 1945 році.

З 1945 по 1950 роки проходив військову службу у збройних силах СРСР (остання посада – командир музвзводу).

Після демобілізації в 1950 році вступив до Гомельського музичного училища, чотирирічний курс якого засвоїв за два роки і склав випускні іспити з відзнакою, з двох спеціальностей: духові інструменти і хормейстерство.

1952-1954 рр. – керівник хору в залізничному клубі ст. Щорс. З 1954 року працює в Чернігові: баяніст-хормейстер обласної філармонії, художній керівник міського Будинку культури, старший методист обласного Будинку народної творчості (5 років), директор музичного училища (10 років), директор обласної філармонії (14 років), завідувач відділу фольклору обласного Центру української народної творчості (14 років).

Паралельно з основною роботою керував хорами с. Займище, Щорського, с. Іванівна, с. Кувечичі Чернігівського, с. Вихвостів Городнянського районів.

500 перманентно діючих співочих гуртів в області Василь Іванович слухав, знав, допомагав, підтримував.

Виводив у «Народні самодіяльні»: Займище Щорського, Іванівка Чернігівського, Жукля Корюківського, Високе Прилуцького, Берлози Козелецького, Шабалинів Коропського, Макушиха Варвинського, Монастирище Ічнянського району, фольклорні колективи Корюківського, Сосницького РБК, хорові колективи Бобровицького, Ічнянського РБК. Підготував на різних обласних курсах сотні баяністів, музикантів, масовиків клубної роботи.

У 1958 році закінчив заочно Московський музично-педагогічний інститут ім. Гнєсіних, у 1969 році – Київську консерваторію ім. П. Чайковського.

Активний громадський діяч. 10 років очолював обласне музичне товариство, входив до складу президії Республіканського музичного товариства.

З 1963 до 1974 рр. депутат Чернігівської міської і Деснянської районної рад. У міській раді очолював комісію з культури.

За плідну фахову і громадську роботу нагороджений медаллю «За доблесну працю». За понад 50 років творчої праці має більше десяти медалей і почесних знаків, близько 200 почесних грамот і дипломів.

Помер 9 жовтня 1999 року в м. Щорс, похований у с. Займище.

Кiлькiсть переглядiв: 28