/Files/images/газок м..jpg

25 червня 2018 р. – 90 років від дня народження Глазка Михайла Максимовича (25.06.1928 – 1990 рр.) – автора книги «Лесные солдаты», писав вірші.

Народився в с. Клюси (нині Сновського району).

У роки ІІ Світової війни 14-ти річним підлітком пішов у партизанський загін, який потім приєднався до відомого з’єднання під командуванням О.Ф. Федорова. Брав участь у звільненні України і Білорусі від нацистів. З 1944 р. добровільно продовжив боротьбу в Словаччині, будучи командиром окремого взводу розвідників партизанського загону. У 1944 р. нагороджений орденом Леніна, медаллю «Партизану Великої Вітчизняної війни».

Після війни закінчив військове училище, служив у танкових і повітряно-десантних військах.

/Files/images/Олександр_Смоляк.jpg27 червня 2018 р. – 80 років від дня народження Смоляка Олександра Олексійовича (27.06.1938 – 16.10.2016 рр.) – українського письменника, публіциста, лауреата літературних премій, почесного громадянина с. Займище.

Народився в с. Займище. Закінчив середню школу в місті Щорс (нині Сновськ). Місцем служби в армії стало Прикарпаття. З 1967 року – мешканець Івано-Франківська.

Заочно закінчив Літературний інститут імені Горького в Москві. Член Національної спілки письменників України з 1983 року.

Прозаїк. Автор книжок: «Ноша» (1981), «Брат з братом» (1988), «У часи не-Батиєві» (2004), «Займище: Історія села від найдавніших і до наших днів» (2004), «Річка снів і яви» – роман-хроніка «На земній дорозі» й об’єднані назвою «Річка снів і яви» новели, нариси, замальовки (2008 р.).

Друкувався в журналах «Дніпро», «Вітчизна», «Перевал», «Сіверянський літопис», альманахах і колективних збірниках «Жито на камені» (1996), «Від Карпат до Опілля» (2001), «Під Франковою зорею» (2006), «Літературне Прикарпаття» (2013), «Рай-хата» (2016) та ін.

Лауреат премій:

Івано-Франківської міської премії імені Івана Франка в номінації література (2009).

Івано-Франківської обласної премії імені М. Ірчана в номінації література (1989),

Івано-Франківської обласної премії імені В. Стефаника в номінації художня література (2006).

/Files/images/Evsienko Ivan Ivanovich.jpg

02 серпня 2018 р. – 75 років від дня народження Євсієнка Івана Івановича (02.08.1943 – 12.12.2014 рр.), російського письменника, заслуженого працівника культури Російської Федерації (1999), члена Спілки письменників Росії, почесного громадянина с. Займище (1998). Його книги видавалися у Болгарії, Франції, Польщі, Німеччині.

Народився 2 серпня 1943 р. в с. Займищі нині Сновського району в родині вчителів. Навчався в Займищанській восьмирічній та Щорській середній школах. Після закінчення школи працював лаборантом у Кучинівській середній школі та вчителем фізкультури і праці в Займищанській школі. Перші публікації були в газеті «Щорська правда» в 1960-1961 рр. У 1962 р. вступив на історико-філологічний факультет Курського педагогічного інституту і одразу ж був призваний до армії. Служив в Калінінградській області, познайомився з Євгеном Шаніним, який допоміг з публікацією віршів. Після звільнення з армії повернувся до інституту, але через побутові проблеми не зміг продовжити навчання. Повернувся до м. Гвардійськ, де працював літспівробітником районної газети. Через рік поновлюється на навчання в Курському педінституті. Через два роки вступає до Літературного інституту ім. М. Горького в Москві, який закінчує 1973 р. і з цього часу працює завідувачем відділу прози літератуно-художнього журналу «Подъем», який виходить у м. Воронеж. За 25 років на цій посаді написав 20 книг. З 1997 р. Іван Іванович – головний редактор журналу «Подъем». Член Спілки письменників Росії, секретар правління спілки письменників Росії.

Помер і похований у м. Воронеж

Твори письменника:

Бревенчатый дом : рассказы и повести. 1975;

Солнце над лугом, 1977;

До конца жизни, 1979;

Крик коростеля : рассказы и повести, 1982;

Дети войны : документальное повествование, рассказы, очерки,1983;

За тридевять земель : повести, 1983;

По заповет на щуката (перевод на болгарский) : рассказы, 1985;

Возле самого синего моря : рассказы и повести. Москва, 1986;

Однодворец Калашников : повести, 1989;

Заря вечерняя : рассказы и повести. Москва, 1989;

Петушиные дворики : повести, 1990;

Забытое время : роман, 2006;

Пока печалятся колокола : повести и рассказы. Воронеж, 2008,

Затаив дыхание – 2013 р. та ін.

Премії:

- Воронезького комсомолу імені поета-фронтовика Василя Кубанєва (1978)

- Олімпійського комітету Російської Федерації (1994)

- ім. І.Буніна (1995)

- ім. А.Платонова (1999)

- «Роман-газети» «Образ» (2002)

- «Бежин луг» ім. І. Тургенєва (2004)

- «В свободном и яростном мире» (2008)

- ім. Василя Шукшина (2009)

- «Прохоровое поле» (2013) та ін.

9 вересня 2018 р. – 135 років від дня народження Тереховича Якима Григоровича (09.09.1883-1931 рр.). Вчитель, писав вірші. Дід українського поета-дисидента Леоніда Тереховича.

Відомо, що народився в селі Безуглівка Сновського району Чернігівської області, у селянській сім’ї.

Зі спогадів його внука, Л. Тереховича, відомо, що навчався Я. Терехович в Городнянській гімназії. За участь у революційних подіях 1905 року арештовувався.

Займав активну життєву позицію, писав вірші, публікувався. У газеті «Червоний стяг» (20 грудня 1920 р.) було надруковано вірш Я. Тереховича, в якому йдеться про участь автора в революції 1905 р., натякається про наближення визволення України.

Після в’язниці жив на хуторі Іржавець поблизу Великого Щимеля, був волосним писарем. У 1914 році його мобілізували до царського війська, де він одержав звання поручика.

Служив у Червоній Армії. У мирний час вчителював у Великому Щимелі.

До арешту 29 вересня 1930 року працював завідувачем школи села Шишка Корюківського району Чернігівської області.

У 30-х роках був засланий до Сибіру, де, за постановою судової «трійки» при колегії ГПУ УСРР від 27 січня 1931 року, Якима Тереховича було розстріляно, як близького до Процесу Спілки визволення України.

Відомо, що у нього було два сини – Никифор і Леонід. Перший – батько Леоніда Никифоровича Тереховича теж писав вірші, але невідомо чи друкувався. А от Леонід Якимович до війни жив у Ленінграді, писав і там друкувався.

З 1918 р. Яким Терехович друкував свої вірші та публіцистичні статті на сторінках «Черниговской земской газеты», «Селянської газети», «Селянського життя» та ін. С. Реп’ях так характеризує його вірші у своїй статті «Крок до Леоніда Тереховича»:

«Вірші написані гарною українською мовою, емоційні, експресивні».

У тій же статті наводиться вірш Я. Тереховича, який був опублікований у 1918 році в «Черниговской земской газете».

Ні, у світі кращого нема,

як рідний край та рідна хата,

як воля, доля свого брата, –

а все чуже – стіна німа!..

Ні, в світі кращого нема

своїх пісень, своєї мови,

своєї рідної будови,

чужому ж наше все – дарма!..

Ні, у світі кращого нема

кохання нені свого сина, –

i тяжко, сумно, – як дитина

ганьбує нею, мов тварина,

або звірина без ума!..

/Files/photogallery/Коваленко_Борис_Львович.jpg

25 листопада 2018 р. – 115 років від дня народження Коваленка Бориса Львовича (25.11.1903 – 13.07.1937 рр.), українського поета, критика і літературознавця доби Розстріляного відродження. Жертва сталінського терору.

Народився в с. Хотуничі Сновського району Чернігівської області в сім’ї залізничника.

Закінчив літературний факультет Київського ІНО (1925). Працював викладачем, завкафедрою.

Друкуватися почав з 1923 р. Належав до літературних організацій «Плуг», «Молодняк», ВУСПП. Співпрацював у періодичній пресі, був редактором «Літературної газети». В часи українізації вважався провідним критиком, був одним із керівників «Молодняка» та ВУСППу.

На початку 30-х років працював у Москві в Асоціації пролетарських письменників, викладав літературу в Інституті червоної професури.

У грудні 1934 року відкликаний ЦК КП(б)У на Україну і призначений завідувачем кафедри української літератури Київського університету. З січня 1935 року працював також у «Всеукраїнській асоціації марксо-ленінських інститутів».

Заарештований 23 грудня 1936 року в Києві. На перших допитах під моральним і фізичним «впливом» слідства «визнав» себе винним у приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації. Але пізніше, на очних ставках, заявив, що своїх попередніх зізнань не підтверджує, бо вони «невірні й вимушені».

В обвинувальному висновку за підписом уповноваженого НКВС УРСР Хаєта Коваленкові Б.Л. інкримінувалася активна участь у контрреволюційній націоналістичній організації, яка була зв’язана з контрреволюційною троцькістсько-зінов’євською терористичною організацією. На закритому судовому засіданні Військової колегії Верховного Суду СРСР 13 липня 1937 року, як зазначено в протоколі, Б. Коваленко «винним себе не визнав, від своїх зізнань на попередньому слідстві відмовився, оскільки дав їх під впливом слідства». За вироком цієї колегії 13 липня 1937 року засуджений до розстрілу з конфіскацією всього особисто йому належного майна. Вирок був остаточний і оскарженню не підлягав, згідно з постановою ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 року. Розстріляний Коваленко в Києві того ж дня.

Справа Бориса Коваленка була взаємопов’язана зі справами Дмитра Чепурного, Гната Проня, Володимира Ярошенка, Михайла Мороза.

Разом із Борисом Коваленком у розстрільному списку від 21.10.37 також були: Михайло Биковець, Майк Йогансен, Андрій Михайлюк, Анатолій Патяк, Яків Савченко, Михайль Семенко, Микола Скуба, Дмитро Грудина.

Військовою колегією Верховного Суду СРСР 12 травня 1956 року вирок стосовно Коваленка Б. Л. у зв’язку з виявленими новими обставинами скасовано, а справу припинено за відсутністю в його діях складу злочину. У справі, пов’язаній з реабілітацією Б. Коваленка, є протоколи допитів Військовою прокуратурою письменників О. Копиленка, С. Воскрекасенка, М. Шеремета, які дали позитивну оцінку Борисові Коваленкові як письменникові і громадянинові. Позитивний відгук про Бориса Коваленка на адресу Військової прокуратури КВО написав О. Корнійчук.

Коваленко Б. Л. був реабілітований посмертно.

Твори:

«В боротьбі за пролетарську літературу» (1928)

«Перший призив» (1928)

«Українська пролетарська література» (1829)

«Петро Панч» (1931)

«Пролетарські письменники» (1931)

«Юхим Зоря» (1931)

«За магнетобуди літератури» (1932)

«Українська література» (1935)

«Літературно-критичні статті» (1962).

/Files/photogallery/Mark_Maksimov.jpg

27 грудня 2018 р. – 100 років від дня народження Максимова (Липовича) Марка Давидовича (27.12.1918 – 20.11.1986 рр.), поета, драматурга і публіциста, перекладача, журналіста.

Народився в м. Сновськ, Чернігівської губернії в сім’ї службовця лісництва. Батько загинув, коли він був дитиною, разом з сестрою виховувався матір’ ю Євою Юдовной Липович, потім в сім’ї її сестри Гіти Юдовни Липович, педіатра в Москві. У 1936-1940 роках навчався в Київському педагогічному інституті на філологічному факультеті. Після інституту спрямований до редакції місцевої газети, але був покликаний в армію .

Перший вірш опубліковано в «Новом мире» у 1939 році. Учасник ІІ Світової війни. Почав війну 22 червня 1941 року, потрапив у полон, втік. Воював у партизанському загоні імені «Тринадцяти» під командуванням Героя Радянського Союзу С.В. Гришина. Був розвідником, політруком кінної розвідки, редагував партизанську багатотиражну газету «Смерть ворогам!». У листопаді 1944 року відряджений в Омськ, де був спецкором газети «Гудок». В цей же час взяв літературний псевдонім Максимов.

Учасник Першого Всесоюзного семінару молодих письменників в Москві в 1947 році (семінар Павла Антокольського). З цього року постійно жив у Москві.

Поезії Марка Максимова притаманний глибокий ліризм, проникнення в суть, в основу людської душі і характеру. Він залишався ліричним поетом навіть у своїх фронтових віршах. Багато працював в епічних жанрах: автор ряду великих поем, зокрема «Тайная вечеря», що розповідає про Леонардо да Вінчі, «Баллада о молчании» та інших. Автор збірок віршів: «Наследство» (1946), «Ровесники» (1947), «Десять лет спустя» (1956), «Солдат» (1959), «Голубые огни» (1965), «Невостребованная любовь» (1967), «Постоянство» (1971), «Лирика» (1976), «Избранное» (1982) та інших. Автор документальної повісті «Соембо» (1974), збірки публіцистики, поезії і прози «Бестрепетные» (1968). Автор п’єси «Никогда не забудем!» (1950), сценарію фільмів: «Лично известен» (1958), «Двадцать шесть бакинских комиссаров» (1971, у співавторстві), багатосерійної документальної кіноепопеї «Твои ордена, комсомол» (1968). Автор перекладів віршів з української, вірменської, литовської і грузинської мов. Член Спілки письменників СРСР.

Нагороджений двома орденами «Знак пошани» та медалями.

Похований на Кунцевському кладовищі в Москві.

Кiлькiсть переглядiв: 64